Розділ «24»

— Ні. Все добре.

Лише тими останніми кількома годинами в пітьмі я дозволила собі подивитися на нього. Я відвела погляд від сяючого телеекрана й стала потай дивитися на Вілла в тьмяному світлі салону. І коли я дивилась на його обличчя, таке засмагле та гоже, таке спокійне уві сні, одинока сльоза скотилася по моїй щоці. Певно, відчувши мій пильний погляд, Вілл поворухнувсь, але не прокинувсь. І потай від екіпажу та Натана я поволі обгорнула його шию ковдрою, старанно підігнувши її, щоб бути певною, що під кондиціонером Вілл не відчує холоду.

Вони чекали біля виходу із зали прибуття. Я знала, що вони будуть. У мене було якесь слабке хворобливе відчуття, яке наростало, навіть коли ми досить швидко провезли Вілла крізь паспортний контроль, завдяки якомусь добромисному чиновникові, хоч я молилася, щоб нас змусили зачекати, щоб ми застрягли в черзі на кілька годин, а краще днів. Одначе ні, ми перетнули широкий простір лінолеуму, я — штовхаючи візок із багажем, Натан — везучи Вілла, і, коли відчинились скляні двері, там були вони, стоячи біля огорожі поруч, у якійсь рідкісній подобі єдності. Я побачила, як обличчя місіс Трейнор на мить оживилося, коли вона побачила Вілла, і мимохіть подумала: «Звичайно, у нього гарний вигляд». Собі на сором, я наділа окуляри від сонця — не для того, щоб приховати своє виснаження, а для того, щоб вона відразу не побачила з мого вигляду, що я збираюся їй сказати.

— Подивись на себе! — вигукнула вона. — Вілле, маєш чудовий вигляд! Справді.

Батько Вілла нахилився, поплескуючи візок сина та його коліно, його обличчя розпливлося в усмішці.

— Ми не йняли віри, коли Натан казав, що ти відвідував пляж щодня. І плавав! Яка була тоді погода — чудова й тепла? Тут лило, як з відра. Типовий серпень.

Авжеж. Натан писав їм або телефонував. Наче вони дозволили б нам поїхати, не маючи постійного контакту.

— Це… це було досить дивовижне місце, — мовив Натан. Він також принишк був, але тепер намагався всміхатися, здаватися таким, як завжди.

Я заціпеніла, тримаючи паспорт у руках, наче збиралася вирушити ще кудись. Я була змушена нагадати собі, що треба дихати.

— Ми оце подумали, що вам сподобається особлива вечеря, — сказав Віллів батько. — Є дуже гарний ресторан у готелі «Інтерконтиненталь». Шампанське з нас. Що скажете? Ми з мамою подумали, що це може бути хорошим подарунком.

— Авжеж, — мовив Вілл. Він усміхався до мами, а вона дивилась на нього так, наче хотіла зберегти цю усмішку. «Як ти можеш? — Я хотіла кричати на нього. — Як ти можеш на неї так дивитися, коли вже знаєш, що збираєшся зробити з нею?»

— Тоді ходімо. Моя машина на паркованці для інвалідів. Це за декілька хвилин їзди звідси. Я мав певність, що ви всі будете трохи втомлені після перельоту. Натане, хочеш, візьму якісь торби?

Мій голос втрутився в розмову.

— Думаю, — сказала я, витягуючи з візка свій багаж, — краще я піду. В будь-якому разі дякую.

Я зосередилася на своїй сумці, умисно не дивлячись на них, але навіть крізь гомін летовища я помітила коротку тишу, що її спровокували мої слова.

Першим її порушив голос містера Трейнора.

— Ходімо, Луїзо. Посвяткуймо трошки. Ми хочемо почути все про ваші пригоди. Я бажаю дізнатися все про острів. І я обіцяю, що вам не потрібно буде розповідати все, — він майже засміявся.

— Так, — місіс Трейнор мляво підтримала його. — Таки ходіть, Луїзо.

— Ні. — Я ковтнула слину, намагаючись увічливо всміхнутися. Окуляри були моїм захистом. — Дякую. Я краще повернуся.

— Куди? — запитав Вілл.