Розділ 7 Не дозволяйте власним страхам пускати коріння

Я засвоїв цей урок, коли разом зі своїм дядьком, Семом Радоевічем, брав участь у виробництві й рекламі його нового велосипеда «Гіппо». Ми почали працювати у 2006 році, і наша затія досі не виправдалася. Та на помилках і невдачах ми багато чому навчилися і серйозно наблизилися до реалізації нашої задачі. Ми створили бізнес і загартували свої характери. У цьому немає сумнівів. Я зрозумів, що іноді, скільки б людина не прагнула, цих старань виявляється замало. Важливу роль відіграє час. Коли ми почали свою справу, світова економіка увійшла в кризу. Нам довелося набратися терпіння і чекати поліпшення ситуації і зростання попиту на наш товар.

Трапляються миті, коли доводиться чекати, щоб світ вами зацікавився. Томас Едісон провів понад десять тисяч невдалих дослідів, перш ніж йому вдалося створити диво – електричну лампочку. Едісон сказав, що ті, хто вважають себе невдахами, це люди, які не розуміють, як близько вони перебували від успіху, коли склали руки і здалися. Вони були поруч, але не зуміли подолати своїх невдач. Здалися, перш ніж хвиля винесла їх на гребінь успіху.

Ніколи не знаєш, що на тебе чекає за рогом. Можливо, це реалізація ваших задумів. Тому за будь-яких обставин треба продовжувати боротьбу. Ви зазнали невдачі? То й що ж? Якщо ви впали, в цьому немає нічого особливого. Едісон казав: «Кожна невдала спроба – це ще один крок уперед».

Якщо ви дуже стараєтеся, Бог зробить решту, і перед вами відкриється ваш шлях. Щоб перемогти, потрібен сильний характер.

Кожна невдача загартовує характер, якщо людина відкрита для цієї можливості.

У 2009 році я виступав у маленькій християнській школі Оукс у Вестлейку, штат Каліфорнія. Вона славиться своєю футбольною командою. Нещодавно за їхню команду виступав син знаменитого футболіста Джо Монтани. Поруч із ним грав син легендарного хокеїста Вейна Грецкі. А очолював команду син чудового актора Вілла Сміта.

Ця команда виграла шість чемпіонатів поспіль. Коли я там виступав, то познайомився з засновником школи, Девідом Прайсом, і зрозумів, у кого спортсмени вчилися силі характеру.

Девід був адвокатом у великій голлівудській фірмі. Серед його клієнтів – кінозірки та кіностудії. Він працював на підприємця, який володів готелями і курортами по всій Каліфорнії. Йому належало і кілька полів для гольфу. Девід ще тільки починав цікавитися менеджментом. Він зауважив, що поля для гольфу використовуються не дуже добре, тому що зазвичай належать професійним гольфістам, не надто обізнаним у бізнесі.

Одного разу Девід сказав своєму начальникові, що хоче купити у нього поле для гольфу.

«Ти ж працюєш у мене, – здивувався начальник. Для чого я тобі щось продаватиму? Крім того, ти нічого не знаєш про гольф. Та й грошей у тебе немає!». Спочатку Девіду не вдалося переконати бізнесмена, але він не здавався. Виявив наполегливість. Поки бізнесмен не погодився і не продав йому те поле, про яке він так мріяв. Поле стало першим із трьохсот п’ятдесяти придбаних або орендованих Девідом.

Бізнес виявився невдалим, тож Девід продав поля. Тепер він купує, орендує і керує летовищами по всій країні. Чому Девід навчився на своїй невдачі? Певна річ, терпінню і наполегливості. Він ніколи не відступав од своєї мрії. Коли бізнес прогорів, Девід продав акції і зрозумів, що його талант полягає не в тому, щоб керувати полями для гольфу, а в самому занятті бізнесом. Тому він просто переключився на іншу сферу.

Сьогодні Девід входить до ради моєї доброчинної організації «Життя без кінцівок». Він запевняє: що більша проблема, то міцнішає наш характер. «Ніку, коли б ти народився з руками і ногами, ти ніколи не домігся б того успіху, якого невдовзі здобудеш без них, – каже він. – Скільки дітей слухало б тебе, якби вони на власні очі не бачили, що ти подолав жахливі труднощі й зумів перетворити все погане на добре?». Згадайте ці слова, коли зіштовхнетеся з проблемою. На кожен брід є своя стежка. Десь ви втрачаєте, а десь і набуваєте. Ви прийшли на цю землю, щоб виконати своє призначення, тож нехай зневіра не відбере у вас віри в перемогу. Допоки ми дихаємо, завжди є вихід.

Я вдячний долі за невдачі, які загартували мій характер. Проблеми зробили мене більш терплячим і наполегливим. І ці якості придалися мені в роботі і в житті. Найбільше я люблю розслаблятися на риболовлі. Батьки вперше взяли мене на риболовлю, коли мені було шість років. Вони встромляли мою вудку у землю або у спеціальну підставку, і я чекав, коли клюватиме. А потім затискав вудку підборіддям і водив рибу, поки хтось не приходив мені на допомогу. Одного разу мені не щастило, та я впродовж трьох годин вперто просидів із вудкою. Обпікся на сонці, але затявся зловити рибу. Батьки гуляли берегом, і я був собі сам. Аж нарешті риба клюнула. Я вчепився у вудку і закричав: «Мамо! Тату!». Вони підбігли і допомогли мені витягнути здобич. Риба виявилася вдвічі більшою за мене! Та я повік би її не витягнув, коли б не був наполегливим і здався.

Звичайно, невдачі привчають і до покори. Пам’ятаю, як провалився на іспиті з бухгалтерської справи. Це було доволі принизливо. Я боявся, що взагалі ніколи не зможу опанувати це мистецтво, але вчитель підбадьорив і допоміг мені. Я наполегливо вчився і за кілька років отримав ступінь із бухгалтерського обліку та фінансового планування.

Урок покори придався в навчанні. Для цього потрібно було провалитися і зрозуміти, що я знаю далеко не все, що потрібно. Покора надала мені сил. Письменник Томас Мертон сказав: «Покірливий не боїться невдач. Він нічого не боїться, навіть себе, бо ідеальна покора – це абсолютна віра в силу Бога, з якою не зрівняється жодна інша сила, і для якої немає ніяких перепон».

Невдача спонукає до дії

На невдачу або втрату ми можемо реагувати відчаєм, можемо здатися, а можемо сприйняти цю подію уроком, який спонукає до дії. Мій друг – інструктор з фітнесу. Я чув, як він напучує своїх клієнтів «готуватися до невдачі». Не надто надихає, чи не так? Але теорія полягає в тому, що залізо треба качати до цілковитої знемоги, щоб наступного разу перевершити цей результат і наростити силу.

Практика – ось ключ до успіху в спорті й у праці. Гадаю, практика – це невдача на шляху до успіху. І зараз наведу приклад. Я розповім про себе і про свій мобільний телефон. Вам здається, що просунутий мобільний телефон – це чудово, та для мене це справжній подарунок небес. Часом мені здається, що коли над ним працювали винахідники, то думали про мене. Адже вони створили прилад, яким може користуватися навіть людина, позбавлена рук і ніг. Я можу говорити по телефону, відправляти електронну пошту і текстові повідомлення, можу слухати музику, записувати проповіді, вести щоденник, дізнаватися прогноз погоди і бути в курсі світових подій. Але навіть цей телефон не ідеальний для мене, оскільки керувати ним я можу пальцями своєї крихітної ступні, а ступня розташована доволі далеко від мого рота! Мені доводиться весь час перемикати телефон на гучний зв’язок, що незручно в аеропортах або ресторанах. Мені не хочеться, щоб усі навколо були в курсі моїх справ. Довелося подумати про те, як розташувати телефон ближче до рота. Це було складно, але я впорався з цим завданням, вкотре впевнившись у тому, що невдача відіграє величезну роль в успіху. Впродовж тижня я намагався навчитися притискати телефон до плеча і підборіддя, щоб нормально розмовляти. (Не намагайтеся повторити мій досвід, друзі!). Просто повірте, що невдач було безліч. І стільки синців на обличчі від надміру затиснутого телефону! Можна було подумати, що мене били мішком з монетами.

Я тренувався, тільки коли нікого не було поруч. Якби хтось це побачив, то вважав би мене за божевільного. Не можу сказати, скільки разів я тицяв собі в ніс або в щоку, скільки телефонів було знищено. Я міг дозволити собі міняти телефони. Та одного я не міг собі дозволити – здатися. Щоразу, коли черговий телефон врізався в моє обличчя, я ще більше зміцнювався в своєму бажанні навчитися розмовляти по-людськи. Аж нарешті вийшло! Але доля бавиться з людиною. Варто було мені навчитися притискати телефон до вуха, як винайшли навушники Bluetooth, і мій навик виявився не актуальним. Тепер мій трюк годиться хіба для потіхи друзів, коли ті знудяться.

Я раджу вам розглядати власні невдачі як джерело мотивації і натхнення. У падінні, помилках, невдачах немає нічого ганебного. Соромно здатися і упустити можливість докласти зусиль і залишитися в грі.