Розділ 5 Ставлення – передусім

Друзі пояснили, що вона і не повинна бути вдячною за параліч. Їй потрібно тільки знайти віру і подякувати за благодать, що зійшла на неї.

Джоні було важко сприйняти такий підхід до життя. Тоді вона почувалася «жертвою жахливого нещасного випадку». Спочатку вона звинувачувала всіх, крім себе, і хотіла, щоб усі заплатили за її біду. Вона подала в суд. Вона вимагала. Вона навіть звинувачувала батьків за те, що вони привели її в цей світ, де їй судилося залишитися паралізованою.

Словом, увесь світ завинив перед нею, тому що вона втратила можливість рухати руками і ногами. Але вона зрозуміла, що сховатися за маскою жертви легко і просто. Всі ми вважаємо себе жертвами чого-небудь. Одні – бо бідними народилися. Інші – через розлучення батьків. Є й такі, котрі нарікають на погане здоров’я, погану роботу, низький або високий зріст, непривабливу зовнішність…

Втрачаючи щось добре, ми почуваємося обкраденими, ми нетямимося, коли відбувається щось, що позбавляє нас комфорту. Ми починаємо звинувачувати інших, вимагаємо, щоб вони заплатили за наш дискомфорт. Егоїсти перетворюються на професійних жертв. Однак жалість до себе – це найбільш нудна, непродуктивна і марна справа. Ми лише шкодуємо себе, рвемо на собі волосся і заливаємося сльозами.

Як і Джоні, ви мусите відмовитися від ролі жертви, тому що в цьому немає майбутнього. Джоні каже, що страждання – це роздоріжжя на життєвому шляху: ми можемо або опуститися до розпачу, або піднятися до світлого майбутнього, при цьому зазнавши почуття вдячності, хоча це дається не одразу. Та щойно ви вирішите не бути жертвою, одразу ж набиратимете сили. Якщо ви не бачите нічого, за що можна бути вдячним, зосередьтеся на тому доброму, що чекає на вас попереду, і «авансом» відчуєте вдячність. Це допоможе знайти оптимізм, забути про минуле і полинути в майбутнє.

«Я зрозуміла, що Біблія вказує мені шлях уперед. Я відкрила для себе нову істину: присвяти один день життя силі Бога – і сил в тебе стане більше, ніж у завойовника», – сказала мені Джоні.

Джоні зрозуміла, що роль жертви принижує, позбавляє сил навіть більше, ніж параліч. А от вдячність за щось добре, що є в житті, навпаки, підносить. Таке ставлення може змінити ваше життя так само, як змінило життя Джоні й моє власне. Замість злитися і ображатися на свою інвалідність, ми зуміли зажити радісним і сповненим сенсу життям.

Вдячність реально змінює життя. Джоні змінила власне життя і допомогла мені змінити моє. Вона допомогла багатьом, хто прочитав її натхненні книжки і побачив диски. Доброчинна організація «Джоні та друзі» займається закупівлею і поширенням інвалідних візків по всьому світі. Вони подарували понад шістдесят тисяч інвалідних візків, не кажучи вже про тисячі пар милиць, палиць і ходунків інвалідам у ста двох країнах.

Джоні паралізована, я не маю рук і ніг. І все ж ми знайшли мету в житті і взяли курс на неї. Надія перемогла відчай. Ми знайшли віру в Бога і в майбутнє. Ми змирилися зі своєю недосконалістю, та однак життя безцінне. Наше позитивне ставлення до нього засноване на вдячності. Ми докладаємо максимум зусиль, щоб змінити власне життя і життя інших людей.

І це не просто гасло – це правда. Відчувши вдячність і переставши почуватися жертвою болю і відчаю, ви зможете подолати будь-які проблеми. А якщо вам важко відчувати вдячність, оберіть інший підхід, продуктивніший для вас.

Табіта майже така само каліка, як я. Вона написала мені: «Я завжди відчуваю благодать, і тому хочу щось зробити для світу». Її прагнення діяти спонукало зайнятися доброчинною діяльністю всю родину. Вони збирають посилки для важкохворих дітей, інвалідів, дітей із сиротинців і безхатченків.

Іноді найкращий спосіб забути про власні негаразди – постаратися поліпшити життя іншої людини. Сократ сказав: «Нехай той, хто хоче перевернути світ, спочатку переверне самого себе». Коли вас буквально розчавила величезна втрата або трагедія, і вже здавалося, що неможливо зрушити навіть піщинку, відведіть якийсь час на горе, а потім почніть робити щось хороше з того поганого, що сталося, спробуйте попрацювати для інших.

Прагнення діяти створює позитивний імпульс. Поза сумнівом, найтяжчі перші кроки. Спершу навіть може видатися, що ви й з ліжка неспроможні підвестися. Та варто встати, і ось ви вже готові рухатися вперед, а, рухаючись уперед, – іти від минулого, наближаючи майбутнє. Запам’ятайте це. Крок за кроком рухайтеся вперед. Якщо ви втратили когось або щось, допоможіть іншій людині або створіть щось, що служитиме даниною пам’яті минулому.

Найважче випробування – смерть близької людини. Втрата родича чи друга – це привід для горя, і він може розчавити, оскільки до цього неможливо підготуватися. Та дехто знаходить в собі сили діяти, і тоді їхні втрати стають стимулом для добра. Найвідоміший приклад – Кенді Лайтнер. Її тринадцятирічна дочка загинула під колесами автомобіля, яким керував п’яний водій. Вона зуміла подолати свій гнів і обернути його на дію. Вона створила організацію «Матері проти пияцтва за кермом». Діяльність і освітні програми цієї організації врятували чимало життів. Коли в нашому житті або житті близьких людей відбуваються трагедії, хочеться все кинути і плакати, сподіваючись на те, що колись душевний біль ослабне. Однак багато людей, такі як Табіта, Джоні Еріксон Тада і Кенді Лайтнер свій біль перетворюють на дію. Вони впевнені в тому, що навіть найстрашніша трагедія їхнього життя може стати імпульсом для добрих справ. І прикладом тому може служити Карсон Леслі з Далласа. Я познайомився з ним, коли йому було шістнадцять. Цей молодий спортсмен з осяйною усмішкою мріяв грати за «Нью-Йорк Янкіз», та ось уже впродовж двох років боровся з раком. Коли йому було чотирнадцять років, у нього виявили пухлину мозку, яка поширилася і на спинний мозок. Він пережив кілька операцій, опромінення і хіміотерапію. Настала ремісія. Потім хвороба повернулася. Карсон весь час намагався бути нормальною дитиною, вести нормальне життя. Він часто згадував свою улюблену цитату з Біблії, яку хтось прочитав йому, коли був встановлений діагноз: «Чи ж не наказав Я тобі: будь сильний та відважний? Не бійся й не лякайся, бо з тобою Господь, Бог твій, у всьому, де ти будеш ходити».

Карсон одразу ж уточнює, що це – не «ракова цитата», а «цитата життя».

«Скільки б я не прожив, я хочу, щоб ця цитата була вибита на моєму надгробку. Коли люди приходитимуть на мою могилу, вони прочитають ці слова і замисляться над тим, як підтримували мене за життя. Сподіваюся, й інші знайдуть в них таку ж розраду, яку знайшов я», – написав Карсон у своїй книзі.

Цей неймовірно хоробрий хлопчик написав книжку спільно з учителем літератури. Він хотів «розповісти про підлітків і дітей, які хворі на рак і не мають можливості поділитися тим, як хвороба вплинула на їхнє особисте, соціальне, фізичне та емоційне життя». Карсон помер 12 січня 2010 року, відразу по виході його книжки. Наразі ведуться роботи зі створення Фонду підтримки досліджень у галузі дитячої онкології імені Карсона Леслі.

Цей юнак був геть позбавлений егоїзму. Хоч і був він слабким і хворим, та навіть в останні свої дні працював над книгою, яка мала підтримати і надихнути інших людей. Мені дуже подобаються останні слова цієї книжки: «Ніхто не знає, що приготувало для нього життя… Та легко бути хоробрим, коли знаєш, що хоробрість дарував тобі Бог».

З Карсоном мене познайомив далласький ювелір Білл Нобл, віруючий чоловік, котрий часто запрошує мене виступити перед паствою його церкви і в інших місцях. Біллові діти навчалися разом із Карсоном. Він називав нас «генералами Царства Божого».

Білл завжди дражнив мене, та водночас підкреслював важливість того, який слід людина залишила на землі навіть у такому юному віці, як Карсон. Білл часто казав Карсону те ж саме, що й мені: «Бог створює людину не тільки в її фізичному тілі. Як сказано в Євангелії від Іоанна: «То дух, що оживлює, тіло ж не помагає нічого. Слова, що їх Я говорив вам, то дух і життя».