Розділ 5 Ставлення – передусім

Цілющі стосунки

Моєму другові Чаку сорок років. Минулого року він довідався, що повернувся рак, який йому вдалося здолати у двадцять років. Цього разу пухлина зачепила життєво важливі органи, і лікарі не змогли впливати на неї радіацією. Прогноз був невтішний. Відверто кажучи, у Чака виникли серйозні проблеми.

Чак – батько і чоловік, у нього багато рідних і друзів, у нього є мета в житті, надія, віра і любов до себе. І він вирішив для себе, що не збирається помирати а, навпаки, залишатиметься сміливим, позитивним, зосередженим, і далі рухаючись уперед.

Натоді навряд чи хтось би назвав Чака щасливою людиною, чи не так? Але факт, що не можна було проводити променевої терапії, став для нього великою удачею. Оскільки традиційні методи виявилися для Чака неприйнятними, лікарі з Сент-Луїса включили його в клінічне випробування експериментальних ліків, які знищували лише ракові клітини. Лікарі знали, що цей чоловік зробить все, і надали йому таку можливість. І в цьому випадку не останню роль зіграло позитивне ставлення.

Коли Чакові ввели експериментальні ліки, він відмовився лежати. Він займався на біговій доріжці, піднімав важке. Він був налаштований настільки позитивно, а сил було так багато, що співробітники лікарні насилу вірили в те, що він справді є пацієнтом онкологічного відділення. «Ви не схожі на нормального пацієнта! – казали вони. – Ви поводитеся геть інакше!». Через кілька тижнів після курсу експериментального лікування Чак зустрівся зі своїм лікарем. Той сказав, що сталося диво: «Я не знаходжу жодних слідів пухлини. Вона зникла».

Лікарі не могли сказати напевно, що саме дало позитивний результат: ліки, налаштування Чака, чи сталося диво?… Я можу сказати вам лише те, що Чак вийшов з лікарні без пухлини і сильний, як бик. Попри загрозу смерті він зберіг позитивние налаштування і зосередився не на хворобі, а на меті жити, сподіватися, вірити і впевненості в тому, що він ще може бути корисним іншим людям.

Вибирайте ставлення

Зверніть увагу на те, що Чак і Лінда вибрали таке ставлення до життя, яке дозволило їм піднятися над важкими обставинами, та ці їхні ставлення все ж трохи різнилися. Лінда почуття жалю замінила вдячністю. Чак вирішив діяти і не здаватися. Вам є з чого вибирати, але я пропоную основні варіанти:

1. Вдячність

2. Прагнення діяти

3. Співчуття

4. Прощення.

Саме таке ставлення допомогло Лінді справитися зі своїми травмами після автомобільної катастрофи. Замість ридати над своїми втратами, вона відчула вдячність за те, що одужала і змогла жити новим чудовим життям. Я щиро вірю у відчуття вдячності. Під час виступів я часто звертаюся до моєї маленької лівої ступні, жартую з неї, та насправді я безмежно вдячний за те, що вона у мене є. Вона допомагає мені керувати інвалідним візком, працювати на комп’ютері зі швидкістю понад сорок слів за хвилину, грати на клавішному інструменті й цифровому ударнику і вправлятися з мобільним телефоном. Отже, я адаптую своїх слухачів до свого незвичайного зовнішнього вигляду.

Вдячність прихиляє людей, котрі поділяють ваш ентузіазм і підтримують ваші мрії. Часом ці люди надихають нас і назавжди змінюють наше життя. Моя мама часто читала мені вголос, коли я був малий. Моя улюблена книжка «Бог, якого я люблю». Вперше вона прочитала її, коли мені було шість років. Тоді ще я не знав інших людей, що народилися без рук і ніг, і в мене не було взірців для наслідування, які здолали ті самі проблеми. Ця книжка, про яку я досі часто згадую, надихнула мене і допомогла сформувати почуття вдячності, бо її написала Джоні Еріксон Тада. Сімнадцятирічна Джоні була спортсменкою. Вона займалася плаванням і верховою їздою. Всього кілька тижнів відділяло її від завершення першого семестру в коледжі, коли, пірнаючи в озеро, вона зламала шию. Це сталося в 1967 році. Відтоді вона залишилася паралізованою від плечей і нижче. У своїй книзі вона розповіла про свій розпач і думки про самогубство через страшну травму. Та потім зрозуміла, що «це був не випадковий поворот космічної рулетки, а частина Божого плану мого життя».

Мені сподобалася ця книжка, а потім мама купила мені диск із піснями Джоні. Я вперше почув слова: «у нас усіх є колеса», «ніхто не досконалий» і зрозумів, що навіть в інвалідному візку можна радіти життю. Я знову і знову прокручував ці диски. І сьогодні також наспівую ті мотиви. Можете уявити моє здивування, коли мене було запрошено на особисту бесіду з Джоні. У 2003 році я прибув до США на виступ у каліфорнійській церкві. Після виступу до мене підійшла помічниця Джоні й запросила до її доброчинної організації «Джоні та друзі» в Агура-Гіллс.

Коли Джоні з’явилася в кімнаті, я був вражений. Вона нахилилася, щоб обійняти мене, і то була приголомшлива мить. Джоні не має фізичної сили, тому, коли вона нахилилася, то вже не могла випростатися. Я інстинктивно підштовхнув її назад в крісло.

«Ти дуже сильний!» – промовила вона.

Я був у захваті від її слів. Ця дивовижна жінка, яка в дитинстві подарувала мені сили, віру і надію, сказала, що я сильний. Джоні розповіла, що як і я, спочатку вона одчайдушно боролася зі своєю інвалідністю. Хотіла на інвалідному візку викинутися з високого мосту, та побоялася, що ще більше покалічиться, а життя стане ще нестерпнішим. І тоді вона почала молитися: «Господи, якщо я не можу померти, підкажи, як мені жити!».

Незабаром друзі подарували Джоні плакат з цитатою із Біблії: «За все дякуйте, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі». Джоні не була занадто релігійною людиною. Вона все ще страждала і злилася через свій параліч, тому слова не надихнули її.

«Ви жартуєте, – сказала вона. – Я не можу бути за це вдячною. У жодному разі».