Розділ 12 Цілковито віддавайте себе людям

Щоб знайти тих, хто в скруті, не треба їхати так далеко. Поїздка до Південної Африки змусила нас уважніше ставитися до тих, хто живе поруч, у нашій країні. Вам не потрібно довго шукати, чому присвятити свій час, свої таланти і свої гроші. Зверніться до місцевої церкви, шпиталю, будинку для людей похилого віку, організації Червоного Хреста, Армії Спасіння, притулку для безхатченків, благодійної кухні. Діліться, чим маєте: грошима, часом, силами, дружніми зв’язками.

Під час першої поїздки я сповнився усвідомленням власної місії. У Південній Африці я залишив більшу частину своїх заощаджень, пожертвувавши двадцять тисяч доларів на сирітські притулки. В Африці ми зуміли зібрати ще двадцять тисяч і їх також пожертвували. Ми купували подарунки для сиріт, їжу, книжки, ковдри, постільну білизну. А для притулків – телевізори і DVD-програвачі. Ми пожертвували гроші доброчинним організаціям.

Двадцять тисяч доларів – це серйозна для мене сума. Та озираючись назад, я розумію, що потрібно було пожертвувати більше. Можливість полегшити життя бодай кількох людей зробила моє життя осмисленим і щасливим. Мама не зраділа, коли після повернення з Південної Африки виявилося, що на моєму рахунку нічого немає. Але вона зрозуміла, що подорож вельми збагатила мою душу.

Чудо дії

Однією із найбільш емоційних і незабутніх подій під час тієї поїздки став виступ у церкві. Сотні хворих, скалічених і помираючих зібралися, щоб побачити диво зцілення. Зазвичай я жартую з того, що не маю рук і ніг. Це допомагає слухачам розслабитися. У тій церкві ніхто не засміявся! Людям потрібно було зцілення. Вони жадали дива.

Щовечора вони прибували до церкви на милицях, в інвалідних візках. Прибували з надією. Двоє хворих на СНІД взагалі ночували в церкві. Інші по чотири-п’ять годин добиралися. Ми з братом розмовляли з чоловіком, в якого нога опухла так, що була вдвічі більша за другу. У нього зовсім не було сил, і все ж він прийшов, щоб зцілитися. А біля стіни церкви валялися милиці й стояли інвалідні візки зцілених.

Кожен прагне володіти даром зцілювати стражденних. Я вніс свою лепту, молячись про дарування мені рук і ніг. Але моє прохання так і залишилося без відповіді. І більшість тих, із ким ми зустрілися в південноафриканській церкві, так і не отримали дива. Але це не означає, що чудес не буває. Моє життя теж можна вважати дивом. Хіба це не диво, що австралійський християнин сербського походження без рук і без ніг виступав перед лідерами таких держав, як Коста-Рика, Колумбія, Єгипет і Китай. Я зустрічався з Шенудою III, главою коптської церкви, і з великим імамом шейхом Мохаммедом Саєдом Тантаві, не кажучи вже про глав церкви Святих Останніх Днів. Моє життя – прямий доказ того, що для людини немає нічого неможливого, крім того, що вона сама вважає за неможливе!

Життя без обмежень – це усвідомлення того, що тобі завжди є чим поділитися і полегшити тягар інших людей. Навіть найдрібніші добрі справи і кілька доларів можуть зробити справжнє диво. Після жахливого землетрусу на Гаїті американська організація Червоного Хреста відразу ж почала кампанію допомоги постраждалим. Варто було лишень надіслати на мобільний телефон повідомлення з текстом «ГАЇТІ» на виділений номер, і десять доларів з вашого рахунку надходили на рахунок доброчинної організації.

Десять доларів – невелика сума. Щоб надіслати текстове повідомлення, не треба докладати великих зусиль. Це і є маленька добра справа. І якщо ви брали участь у кампанії, то своїм скромним вчинком змінили світ. В організації Червоного Хреста мені повідомили, що десять доларів для жертв землетрусу на Гаїті пожертвували три мільйони осіб. Таким чином, Червоний Хрест зібрав понад тридцять два мільйони доларів для допомоги в подоланні наслідків землетрусу!

Ваша улюблена справа може допомогти іншим людям

Сьогодні моя доброчинна організація «Життя без кінцівок» здійснює понад десять різних програм. Ми підтримуємо спеціальний фонд апостольської церкви, який відряджає місіонерів у різні куточки світу. Фонд утримує сиротинці та церкви, допомагає бомбейському фонду, про який я розповідав. Ми співпрацюємо з фондом «Джоні та друзі», який постачає бідним людям з особливими потребами спеціальні візки.

Ви можете займатися улюбленою справою і водночас допомагати іншим людям. Ви граєте в теніс? Їздите на велосипеді? Любите танцювати? Перетворіть улюблене заняття на благодійність: організуйте тенісний турнір на користь доброчинного фонду, влаштуйте велосипедний або танцювальний марафон, а зібрані кошти перерахуйте для тих, хто цього потребує.

Гіларі Лістер любить вітрильний спорт. У тридцять сім років вона вирішила самотужки за сорок днів обійти на парусній яхті навколо Британії. Весь цей час вона збирала кошти для свого благодійного фонду «Мрія Гіларі», який займається навчанням інвалідів вітрильного спорту. Гіларі вважає, що вітрильний спорт додає впевненості у власних силах навіть в тим, хто не має багато сил.

Віра Гіларі в цілющу силу вітрильного спорту ґрунтується на особистому досвіді. З п’ятнадцяти років через прогресуюче неврологічне захворювання в неї не функціонують руки й ноги. Незважаючи на параліч, вона отримала вчений ступінь в Оксфорді. Сьогодні вона виходить в море на спеціально обладнаній яхті, яка управляється трьома канатами. Один канат управляє кермом, два – вітрилом. Гіларі Лістер – перша з-поміж паралітиків самостійно обійшла навколо Британії під вітрилом.

Допомагайте конкретним людям

Через два роки після дивовижної поїздки до Південної Африки мене запросили до Індонезії. Запрошення електронною поштою надіслав місцевий житель Перта, китаєць за походженням, пастор декількох індонезійських церков в Австралії.

Отримавши цей лист, я подзвонив йому, і ми кілька годин обговорювали його пропозицію. Він сказав, що я добре відомий в Індонезії завдяки дискам і записам, розміщеним в Інтернеті. Він запропонував організувати лекційний тур, під час якого я зміг би звернутися до десятків тисяч людей. Ми з батьками помолились, і вони мене благословили.

Мені не набридає бувати в нових куточках світу і зустрічатися з новими людьми. Я люблю знайомитися з новими культурами і новою кулінарією. Програма поїздки в Індонезію була дуже напруженою. Я боявся, що не справлюсь із таким розкладом, до того ж помічник, якого виділяли для мене організатори, не володів англійською. Мовний бар’єр став серйозною проблемою, коли у мене стався розлад шлунку. Помічник не розумів мене, а в мене не було рук, щоб жестами пояснити, що мені потрібно в такій делікатній ситуації.

Організатори туру влаштували чудовий бенкет на честь дня мого народження, але шлунок не дозволив мені вповні насолодитися святом. У мене так болів живіт, що я навіть став молитися. Під час молитви я побачив Ісуса на хресті, і мій біль відступив. Я подякував Господові й пішов на бенкет. Наступного дня я звернувся до лікаря, мій стан значно поліпшився, тож до Австралії я повернувся при доброму здоров’ї.

Через кілька років той самий чоловік знову запропонував мені приїхати до Індонезії. І я вже відправився з власним помічником та заздалегідь запасся бутильованою водою. Індонезійський бізнесмен Па Чокро організував для мене виступи на стадіонах у п’яти містах. Мене почули сорок тисяч осіб. Крім того, ці програми демонстрували по телебаченню.