Розділ 7

– Усе дуже просто! – Форд говорив бадьоро, але повільно. – Слід лише не робити те, що не приносить тобі насолоди. Піди і скажи їм, – вів він далі, – що не будеш виконувати більше ідіотські накази, – він не встиг розвинути свою думку, бо напружена розумова робота вимагала від вогона м’язових зусиль,

– Ууууууууууууммммммммнннннннн, – промимрив вартовий, – мені не до душі подібні розмови.

Форд зрозумів, що рятівний круг вислизає у нього з рук.

– Послухай, друже, дай час, – заторохтів він, – це лише початок. Ми ще багато чого можемо тобі розповісти.

Вартовий знову стиснув їх своїми ручиськами і, згадавши про наказ доставити полонених у шлюзову камеру, попрямував туди. Форд явно допік його до живого.

– Якщо вам байдуже, – сказав він, – то я спочатку виконаю наказ, а тоді повернусь до себе і погорлаю досхочу.

Форду Префекту зовсім було не байдуже.

– Зажди, послухай, – заговорив він швидше. І не так бадьоро.

– Ооооооооооххххххххх, – сказав Артур, не маючи нічого конкретного на меті.

– Та постривай, – не вгавав Форд, – адже на світі так багато цікавого. Музика і живопис, наприклад. Хрррр!

– Чинити опір марно! – гаркнув вартовий. Тоді додав: – Знаєте, якщо все піде гладко, то мене, чого доброго, ще призначать старшим офіцером-горланом. А вакансій і на посаду офіцерів-негорланів не так багато. Краще я буду мовчати.

Вони підійшли до шлюзу – масивного круглого люка. Вартовий почаклував над замком, і люк відсунувсь убік.

– Дякую за пораду, – сказав вогон. – Бувайте! – І він проштовхнув Форда і Артура через люк у маленьку камеру. Артур, важко дихаючи, упав на сталеву підлогу, Форд кинувся до люка й підставив плече під кришку, що зачинялася.

– Але ж послухай, – закричав він вартовому, – існує величезна кількість речей, про які ти не маєш щонайменшої уяви... Що ти скажеш на.., – він відчайдушно копирсався у пам’яті, шукаючи якийсь переконливий приклад. На думку спала мелодія, яку він чув лише в обробці, – П’яту симфонію Бетховена.

– Та-та-та-там, – проспівав він. – Невже в тобі нічого не зворухнулось?

– Нічого, – відповів вартовий, – анічогісінько. Але я проспіваю це своїй тітці.

Він, може, і сказав ще щось, але слова його загубились назавжди. Цієї миті кришка щільно причинилась, раптово зникли усі зовнішні звуки, крім віддаленого гуркоту двигунів.

Форд роззирався довкола, переводячи подих.

– У хлопця великі задатки, – він притулився до холодної стіни шлюзу, – так я й думав.

Артур лежав там, де впав, не підводячи голови. Чулося лише його важке дихання.