Розділ 30

– Оце й усе, – мовив Слартібартфаст, пробуючи навести хоч якийсь порядок у своєму захаращеному кабінеті. Він узяв верхню папку з великого стосу, подумав, куди б її покласти, але не знайшов вільного місця. Поклав її назад, порушив і без того нестійку рівновагу, й папери лавиною посипалися на підлогу. – Потім Великий Мислитель спроектував Землю, ми збудували її й заселили.

– А вогони зруйнували її за п’ять хвилин до закінчення програми, – додав з гіркотою Артур.

– Так, – погодився старий. Він обвів кімнату безнадійним поглядом. – Десять мільйонів років роботи коту під хвіст. Десять мільйонів років, землянине... Чи можете ви собі уявити цей неосяжний проміжок часу? За цей час із нікчемного черв’яка п’ять разів могла вирости й розвинутися будь-яка галактична цивілізація. Тепер її більше не існує. Він помовчав і додав:

– Ось якого лиха може заподіяти бюрократія. – Я багато що зрозумів, – заговорив Артур. – Наприклад, я збагнув природу того дивного почуття, що переслідувало мене все життя. Мені здавалося, що в світі тривають незворотні, руйнівні процеси, які керуються іззовні, хоча достеменно ніхто нічого не знає.

– Ні, – зітхнув старий, – це звичайнісінька паранойя. У Всесвіті на неї хворі абсолютно всі.

– Усі? – вигукнув Артур. – Але ж в усіх не можуть ні з того ні з сього виникнути однакові почуття. Можливо, Всесвітом справді хтось керує?

– Можливо. Але яке це має значення? – сказав Слартібартфаст. – Може, те, що я зараз скажу, старечий маразм, але я завжди дотримувався думки, що, коли шанси дізнатися правду дуже малі, єдине, що лишається, – це погамувати цікавість і зайнятися своїми справами. Із цим девізом я не розлучався все життя. Я став дизайнером і навіть отримав за узбережжя Норвегії почесну грамоту.

Він понишпорив серед паперів і витяг велику голограму зі своїм ім’ям і краєвидом узбережжя Норвегії.

– Ну то й що, скажете ви? – поставив він риторичне запитання. – Немає чим хвалитись. Усе життя займатися фіордами – яка нудота. Одного дня вони увійшли в моду, ось тоді мене й нагородили.

Він покрутив голограму в руках і, знизавши плечима, відкинув убік. Але кинув він її не будь-як, а обережно, так щоб вона не розбилася.

– У новому варіанті Землі мені доручили Африку. Зрозуміло, я покраяв її узбережжя фіордами. А як же інакше? Вони мені подобаються. Хай пробачать мені мої старомодні смаки, але я вважаю, що фіорди надають континентові мальовничого бароккового обрису. А мені кажуть, що я вижив з розуму, що фіордам не місце в екваторіальній зоні. Не місце! – він засміявся. – Звідки їм знати, де місце фіордам? Сперечатись не варто, науці тепер багато що під силу, але я б із радістю відмовився від знання на користь щастя.

– Хіба ви не щасливі?

– Звичайно, ні.

– Прикро, – зітхнув Артур, – я думав, що хоч у вас не існує ніяких проблем. На пульті спалахнула біла лампочка.

– Ходімте, – сказав Слартібартфаст, – вам слід зустрітися з мишами. Ваша поява на Магратеї викликала небувале зацікавлення, її вважають третьою за неймовірністю подією в історії Всесвіту.

– А які перші дві?

– О, швидше за все ті дві можна пояснити випадковим збігом, – відмахнувся Слартібартфаст. Він одчинив двері й пропустив Артура.

Артур востаннє оглянув кабінет, тоді – себе. Він все ще був у тому заляпаному брудному костюмі, що в ньому в четвер уранці валявся в калюжі.

– Усе моє життя, – промимрив він собі під ніс, – суцільне непорозуміння.