Розділ 20

П’ять постатей ішли рівниною без жодних ознак життя. Місцями вона була брудно-сірого кольору, місцями – брудно-коричневого і скидалась на пересохле болото, хоч без рослинності, зате густо засипане курявою. Віяв холодний вітер. На Зафода цей краєвид діяв гнітюче. Він замикав процесію і відстав від інших. Вітер обпік Артурові очі й вуха, груди болісно стискалися, вдихаючи розріджене повітря. Та ще дужче допікали думки.

– Фантастика, – сказав він, і його голос загримотів у вухах. Звук тут поширювався дуже погано.

– Справжня діра, – погодився Форд. – Набагато цікавіше порпатись у смітнику.

Він був страх який лютий. З усіх екзотичних недосліджених планет, де вирує життя, обрати цю! Та ще після п’ятнадцяти років заслання! Хоча б якийсь жалюгідний абориген. Форд зупинився, підняв грудку мерзлої землі. Під нею не було анічогісінько цікавого, заради чого варто було пхатися сюди з такої далини, подолавши відстань у кілька тисяч світлових років.

– Ти не розумієш, – стояв на своєму Артур, – та я ж уперше в житті ступив на землю іншої планети. Чужий, незвіданий світ... Жаль, що він виявився таким нудним.

Тріліан зіщулилась і засунула руки в кишені. Вона ладна була заприсягтися, що краєчком ока щойно помітила якийсь рух. Але коли озирнулась, позаду біліли лиш обриси їхнього "Золотого Серця". Усе було тихо. Із сусіднього пагорба махав рукою Зафод. Він видавався збудженим і щось гукав, але через вітер та розріджене повітря слів не можна було розчути.

У міру наближення пагорб набував правильних обрисів. Це був, власне, не пагорб, а кратер футів п’ятдесят у діаметрі. Довкола кратера лежали якісь червоні й чорні шматки. Форд зупинився й підняв один із них. На дотик він нагадував мокру гуму.

Жахнувшися, він збагнув, що тримав в руках свіже м’ясо кашалота.

На вершині кратера їх чекав Зафод.

– Погляньте, – він вказав у центр кратера, там лежали рештки кашалотового тіла. Йому можна було лише позаздрити – він прожив надто коротке життя, щоб устигнути розчаруватися в ньому.

Настала тиша, яку порушувало лиш спазматичне дихання Тріліан.

– Сподіваюсь, ти не збираєшся його поховати? – запитав Артур і одразу ж пожалкував про свої слова.

– Ходімо, – сказав Зафод і став спускатися в кратер.

– Куди, вниз? – Тріліан аж засіпало від огиди.

– Еге ж, – кивнув Зафод, – ходімо, я вам дещо покажу.

– Нам і звідси чудово видно, – запротестувала Тріліан.

– Та ні, не решток кашалота, – пояснив Зафод. – Ходімо. Ніхто не рушив з місця.

– Та ходімо ж, – наполягав Зафод, – я знаю, як потрапити в неї.

– У неї? – жахнувся Артур.