Розділ 5

– А що з нею?

– її більше немає.

– Немає? – перепитав спокійно Артур.

– Так, немає. Вона розпалась на атоми.

– Знаєш, – сказав Артур, – усе це дуже прикро.

Форд замислено насупився, наче обмірковуючи ці слова.

– Так, я тебе розумію.

– Розумієш? – вигукнув Артур. – Розумієш! Форд схопився на ноги.

– Дивись сюди, – просичав він, указуючи на книжку.

– Ну то й що?

– Без паніки!

– А я і не панікую.

– Ні, панікуєш.

– Добре, нехай так. Але що мені ще лишається робити?

– Будемо мандрувати удвох і розважатися. У Галактиці безліч цікавих речей. А зараз заклади ось цю рибку у вухо.

– Перепрошую? – перепитав Артур. Занадто ввічливо, як йому здалося. Форд тримав у руках невеличкий слоїк – досить прозорий, щоб роздивитись жовту рибку. Вона рухала плавцями й роззявляла рота. Артур з-під лоба зиркнув на Форда. Як дорого він би заплатив за якусь просту й знайому річ! Йому було набагато легше, якби він побачив у цій комірчині, де лежала купами білизна дентразі, стоси скворшелузьких матраців і стояв хлопець із Бетельгейзе, який простягав жовту рибку, що її слід закласти у вухо, побачив би, ну, скажімо, пакунок кукурудзяних пластівців. Але пакунка не було, а заразом не було і почуття безпеки.

Раптом, ніби з безвісти, на них упала потужна звукова хвиля. Артур роззявив злякано рота. Такий звук могла б видати людина, яка полоще горло і в той же час відбивається від зграї вовків.

– Тихше! – зашикав на нього Форд. – Слухай! Це важливо.

– Ва... важливо?

– Капітан корабля робить оголошення.