Розділ 20

Марвін дивився на нього сумним поглядом, а потім вимкнувся.

Зафод простував коридором. Він страшенно хвилювався й намагався приховати це, прискорюючи ходу. Промінь ліхтарика ковзав по стінах, обкладених темною, холодною на дотик плиткою. Повітря було задушливе, мов у склепі.

– Я ж казав, що планета зовсім безлюдна, – сказав він, переступаючи через купи сміття.

Тунель нагадав Тріліан лондонську підземку, хоч, звичайно, підземка інколи прибиралася.

Через рівні проміжки на стінах виникали зображення простих геометричних фігур з яскравої мозаїки. Тріліан затрималась на мить, щоб роздивитись одну з них. Нічого не розібравши, вона гукнула Зафода.

– Як ти гадаєш, що це за незвичайні малюнки?

– Нічого особливого. Просто якісь малюнки, – відповів Зафод, не обертаючись.

Тріліан знизала плечима й поспішила слідом. Час від часу то з одного, то з другого боку коридора з’являлись двері. Вони вели у маленькі кімнати, напхані, як виявив Форд, старовинною обчислювальною технікою. В одну з таких комірчин він потягнув Зафода. Тріліан теж зайшла туди подивитися.

– Слухай-но, – звернувся Форд до Зафода, – ти й далі стверджуєш, що це – Магратея?

– Звичайно, – відповів Зафод, – ти ж сам чув голос на плівці.

– Припустимо. Але й досі ти не пояснив нам, яким чином ти її відшукав. Не по зоряному ж атласу!

– Усе значно простіше. Досить було покопатися в державному архіві, зробити кілька логічних висновків і мати трішки талану. Тільки й усього.

– А "Золоте Серце" ти викрав лише для того, щоб дістатися сюди?

– Я викрав корабель, щоб пошукати багато чого.

– Багато чого? – здивовано перепитав Форд. – Наприклад?

– Не знаю.

– Що?

– Я сказав, що не знаю, чого шукаю.

– Себто як?

– Тому що.., тому.., що мені інколи здається, якби я знав це точно, у мене б нічого не вийшло.