Розділ 20

– Звичайно! Всередину планети! Від удару падіння кашалота відчинився підземний хід. Я поведу вас туди, куди п’ять мільйонів років не ступала нога людини. Уперед, углиб Часу!

Марвін знову почав щось іронічно мугикати.

Зафод штурхонув його ногою, і він змовк.

Долаючи огиду, члени екіпажу "Золотого Серця" рушили за Зафодом. Проходячи повз рештки кашалота, який власне створив цей кратер, вони відверталися.

– Життя! – сумовито сказав Марвін. – Його можна або зневажати, або ненавидіти. Але любити – ніколи.

Вхід до підземелля, на щастя, починався саме в тому місці, куди впав кашалот. За завалом із кашалотових нутрощів проглядалось ціле плетиво підземних галерей і коридорів. Зафод почав був розбирати завал, але Марвін відсторонив його і став робити це набагато швидше. З чорноти війнули затхлі запахи. Навіть за допомогою ліхтарика мало що можна було розгледіти.

– За переказами, – сказав Зафод, – магратейці здебільшого жили під землею.

– Чому? – поцікавився Артур. – Може, поверхня була перенаселена чи надто забруднена?

– Не знаю, – відказав Зафод.– Може, під землею веселіше.

– Ти певен, що нам туди треба? – запитала Тріліан, вдивляючись у непроглядну темряву. – Один раз нам уже дали відкоша.

– Не хвилюйся, дівчинко. Усе живе населення цієї планети дорівнює нулю плюс нас четверо. Егей, землянине...

– Артур, – поправив Зафода Артур.

– Слухай-но, ти з роботом лишаєшся чергувати біля входу. Домовились?

– Та що ж нам тут оберігати? Адже ти сам щойно сказав, що, крім нас, тут немає ані душі.

– Звичайно! Просто для безпеки, Артуре!

– Твоєї чи моєї?

– Чудово, отже домовились. Тож бувай, нам час іти.

І Зафод пропхнувся у дірку. За ним рушили Тріліан і Форд.

– Сподіваюся, що нічого хорошого ви там не побачите, – сказав Артур.

– Аніскілечки не сумніваюсь, – запевнив його Марвін. Вони лишились удвох. Артур нервово ходив узад і вперед, аж доки збагнув, що могила кашалота не найкраще місце для прогулянок.