Розділ 17

Зафод крикнув, щоб він заткнувся, але його голос заглушився гуркотом, який – цілком природно – здався їм голосом близької невблаганної смерті.

– І не... лякайся... темряви, – гугнявив Едді. Корабель вирівнявся, але продовжував тепер летіти дном до гори, тож, лежачи на стелі, вони ніяк не могли дістатися до пульта управління.

– Коли вщухає буря.., – наспівував Едді.

Зображення двох ракет на екранах більшали, наближалися, насувалися.

– ...Буде сонце і блакить...

Через щасливий збіг обставин ракети не встигли відкоригувати свої траєкторії на корабель, що викручувався навсібіч. Вони проскочили прямісінько під ним.

– І буде пісня жайвора... Зважте хлопці: зіткнення через п’ятнадцять... то йди ж супроти вітру...

Ракети круто повернулися й кинулись навздогін за кораблем.

– Ну от бачите, – сказав Артур, прикипівши поглядом до екрана. – Тепер нам уже, певно, кінець.

– Щоб тобі заціпило! – вигукнув Форд.

– То кінець нам чи ні?

– Авжеж кінець.

– Іди крізь дощ... – співав Едді.

І раптом Артура осяйнула ідея. Він підвівся.

– А чому б не запустити цей ваш Двигун Непередбаченості? – вигукнув і він. – Давайте спробуємо.

– Ти збожеволів? – сказав Зафод. – Без попередніх розрахунків може скоїтись бозна-що...

– Однаково краще, ніж помирати.

– Нехай розбито твої мрії, – виспівував Едді. Артур подерся по панелях пульта до самої стелі.

– Та ти іди з надією у серці.

– Чому Артур не може ввімкнути Двигун? – вигукнула Тріліан.