Розділ «ЛЮДИНА, ЩО ЗБИЛАСЯ З ПУТТЯ»

Мені було приємно, що враження від його чесного обличчя не підвело мене.

— Дуже вам вдячний,— подякував я йому.— А я вже й не сподівався побачити вас. І свої сім фунтів,— додав я, всміхаючись.

— Сім фунтів десять шилінгів,— поправив він.— Ви забули про свою ставку, сер.

Віддавши мені гроші, він вернувся до свого парасоля.

Йдучи з іподрому, я ще раз побачив його. Якийсь волоцюга лупцював худу, змарнілу жінку. Довкола зібрався невеликий натовп і в задумі дивився на ту сцену.

Джек відразу оцінив ситуацію й почав стягувати з себе піджак.

— Гей, ви, шановний англійський джентльмене! — гукнув він волоцюзі.— Повертайте-но сюди, побачимо, як у вас це діло зі мною вийде!

Волоцюга був здоровий лобур, а Джек, видно, боксер не першорядний. Не зчувся він, як уже мав синець під оком і розтовчену губу. Та, незважаючи на це — і не тільки на це,— Джек не піддався й урешті таки збив волоцюгу з ніг.

А потім, допомагаючи йому підвестись, доброзичливо шепнув:

— Ну чого ти завівся з жінкою, га? Такий здоровило! Трохи мені не всипав. Щось тобі, мабуть, у голову шибнуло.

Цей чоловік мене зацікавив. Я дочекався його, і ми пішли разом. Він розповів мені про свою домівку в Лондоні, на Майл-Енд-род, про батька з матір’ю, про менших братіь та сестер, про те, що він хоче для них зробити. Доброта неначе сочилася з усіх пор його обличчя.

Багато хто з перехожих, видно, знав Джека, і кожен, побачивши його червоний круглий вид, мимоволі починав усміхатись. На розі Гай-стріт нам зустрілося вбоге дівча-підліток. Розминаючись із нами, воно промовило:

— Добривечір, містере Баррідж.

Він моторно обернувся й піймав дівчинку за плече:

— Як дато?

— Знов без роботи, містере Баррідж. Адже ж фабрики всі позачинялись,— відповіло дівча.

— А матуся?

— Не полегшало їй...

— За що ж ви живете?

— Джіммі тепер трохи заробляє, містере Баррідж...