Розділ «ОРЕНДА «СХРЕЩЕНИХ КЛЮЧІВ»»

Коли репортер при світлі лампи в притворі заглянув у валізку, його опанувала просто неймовірна радість. Записи дбайливого єпіскопа були такі детальні й чіткі, що, власне, не поступалися перед звітом. Репортер мав у руках готовий матеріал! Він так зрадів, що вирішив ще причаститися джином і з цією метою рушив до згаданого вище закладу.

— У вас тут справді пречудовий джин,— звернувся він до буфетниці, вихиливши чарку.— А чи не наллєте, голубко, ви мені ще одну?

Об одинадцятій годині хазяїн чемно, але твердо запропонував клієнтові вийти з шинку, і газетяр підвівся й за допомогою хлопчини-прислужника перетнув подвір’я. Коли репортер вийшов, хазяїн помітив біля того місця, де він сидів, акуратну чорну валізку. Оглянувши її з усіх боків, шинкар побачив під ручкою мідну пластинку з вигравіруваним на ній ім’ям і титулом власника. А всередині валізки лежав дбайливо скручений рукопис, і у верхньому його кутку стояли епіскопові ім’я й адреса.

Хазяїн вражено присвиснув і, втупивши у валізку вирячені очі, довго стояв над нею. Тоді надів пальто, взяв валізку і, пирскаючи сміхом, вийшов. По той бік подвір’я було помешкання каноніка, що жив при соборі; отож до нього й подзвонив шинкар.

— Перекажіть містерові ***,— звернувся він до служниці,— що мені треба його бачити. Я б не турбував його такої пізньої пори, але справа вкрай важлива.

Гостя провели на другий поверх. Там він тихо причинив за собою двері й шанобливо кахикнув.

— Отже, що сталося, містере Пітерс? (назвімо шинкаря хоча б так) — запитав канонік.

— Сер,— відповів містер Пітерс, ретельно добираючи слова.— Я щодо цієї самої оренди. Я все-таки маю на вас, добродії, надію, що ви якось там улаштуєте, щоб вона була не на чотирнадцять років, а на двадцять один.

— Боже милостивий! — обурений канонік аж схопився з місця.— То це вас принесло об одинадцятій годині вечора, та ще й у неділю, щоб морочити мені голову своєю орендою?

— Ну, не тільки це, сер,— анітрохи не збентежившись, відповів містер Пітерс.— Я маю ще одну невеличку справу до вас, ось оцю.— І власник шинку поклав перед каноніком валізку, а тоді розповів усю пригоду з нею.

Канонік витріщився на гостя, а гість на каноніка.

— Це якесь непорозуміння,— промовив нарешті канонік.

— Ніякого непорозуміння,— заперечив містер Пітерс.— Я зразу, як його побачив, укмітив, що діло тут нечисте. До нас такі не заглядають, і я бачив, як він ховав лице. Коли це не наш єпіскоп — уважайте, що я нічогісінько не тямлю в епіскопах, це я вам кажу. Та й ось же його валізка і його проповідь.

Містер Пітерс схрестив руки на грудях і чекав, що скаже канонік. Той сидів і міркував. Що ж, в історії церкви таке траплялося, і в нинішній пригоді нема нічого неймовірного.

— Хто-небудь, крім вас, знає про цю пригоду?

— Жодна жива душа,— відказав містер Пітерс.— Поки що.

— Я гадаю, містере Пітерс... Гадаю, що нам пощастить продовжити вашу оренду до двадцяти одного року.

— Щиро вам дякую, сер,— сказав містер Пітерс і вийшов.

Наступного ранку канонік прибув до епіскопа й виклав перед ним валізку.

— A-а, отже, це він передав її через вас,— весело промовив епіскоп.