РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

— Еге ж, якби ми не наважились доп’ясти собі певної смерті в цій дурній мокрій домовині,— зауважив Джордж, окинувши човен поглядом, сповненим лютої ненависті,— то варт було б згадати, що з Пенгборна десь після п’ятої — це я точно знаю — відходить поїзд на Лондон, і ми, приїхавши, якраз би встигли попоїсти й піти в те місце, що ти, Гаррісе, оце про нього згадував.

Ніхто не відповів. Ми дивились один на одного, й кожен ніби читав на обличчях двох інших свої власні ниці, негідні думки. Мовчки ми витягли й перетрусили валізу. Тоді подивились на річку перед нами й позаду. Ніде ні Душі!

Через двадцять хвилин можна було побачити, як три людські постаті, а за ними соромливо похнюплений фокстер’єр вийшли з повітки для човнів при заїзді «Лебідь» і крадькома рушили до станції. Вони мали на собі таке не вельми охайне і не вельми шикарне вбрання: чорні шкіряні черевики, досить брудні; фланелеві веслярські костюми, дуже брудні; брунатні фетрові капелюхи, геть пом’яті; плащі, зовсім мокрі; парасольки.

Сторожа біля човнів у Пенгборні ми одурили. У нас не стало духу сказати йому, що ми втікаємо від дощу. Ми залишили човен із усім, що було в ньому, під його доглядом, попросивши, щоб приготував його для нас на дев’яту годину ранку. Ну, а якщо... якщо станеться щось непередбачене, ми йому напишемо.

О сьомій годині ми були вже на Педінгтонському вокзалі й звідти подалися просто до ресторанчика, який я згадував. Там ми трохи підвечеряли, зоставили Монтморенсі й замовлення, щоб нам приготували справжню вечерю до пів на одинадцяту — і рушили далі, на Лестер-сквер.

У «Альгамбрі» ми привернули до себе загальну увагу. Коли ми підійшли до каси, нас досить нечемно послали на ріг, до службового входу, ще й сповістили, що ми на півгодини спізнилися.

Не без труднощів ми переконали касира, що ми не «уславлені на весь світ гутаперчові люди з Гімалайських гір», а глядачі, і він узяв гроші і впустив нас.

У залі ми справили ще більший фурор. Наші прегарно засмаглі обличчя й мальовниче вбрання притягували до себе захоплені погляди. Ми стали центром уваги всієї зали.

То була тріумфальна мить.

Після першого балету ми вийшли з театру й подались назад до ресторану, де на нас уже чекала вечеря.

Мушу визнати щиро, що та вечеря таки смакувала мені. Адже ми днів із десять жили, можна сказати, на самій холодній печені, пирогах та хлібі з повидлом. Це проста й поживна їжа, але смаком вона не чарує, і тому пахощі бургундського й французьких підлив та вигляд чистих серветок і довгих батонів постукались до нас у душу, як жадані гості.

Якийсь час ми жували й ковтали мовчки, сидячи прямо й міцно стискаючи в руках виделки та ножі, але врешті настала хвилина, коли ми повідхилялись на спинки стільців і почали їсти ліниво й недбало, попростягали ноги під столом, повпускали серветки додолу й позводили до закуреної стелі погляди, критичніші, ніж доти. Ми повідставляли свої келихи трохи далі й відчули себе добрими, мудрими й поблажливими.

Потім Гарріс, що сидів біля вікна, відхилив завіску й виглянув надвір.

Вулиця мокро лисніла в тьмяному світлі ліхтарів, що блимали з кожним подувом вітру, дощ безупинно хлющав по калюжах, і вода лилася з ринв у переповнені рівчаки. Квапливо пробігали нечисленні перехожі, скулившись під мокрими парасольками; жінки йшли, високо підібравши спідниці.

— Ну що ж,— сказав Гарріс, простягаючи руку до келиха.— Ми непогано поплавали, і я від щирого серця дякую старенькій матінці Темзі,— але гадаю, що ми добре зробили, розпрощавшися з нею. Випиймо ж за Трьох, що вибралися щасливо з одного човна!

І Монтморенсі, зіп’явшись перед вікном на задні лапи і вдивляючись у ніч, уривчасто гавкнув на знак того, що він цілком схвалює цей тост.