РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

Далі, звичайно, у нас пішла дуже приємна балачка про ішіас, пропасницю, грип, бронхіти, сухоти, і Гарріс зауважив, як не до речі буде, коли хто з нас цієї ночі по-справжньому захворіє, бо де ж тут знайдеш лікаря!

Після такої розмови нам, цілком природно, захотілося чогось веселішого, і я необачно запропонував, щоб Джордж видобув своє банджо та заспівав нам які-небудь комічні куплети.

Мушу сказати, що довго умовляти Джорджа нам не довелося. Він не відбалакувався тим, що, мовляв, забув свій інструмент удома, чи ще якими дурницями. Зразу розшукав банджо й заграв «О милі чорні очі».

До того вечора я завжди вважав «О милі чорні очі» досить банальною мелодією. І мене вкрай здивував струмінь щирої туги, що його зумів видобути з неї Джордж.

Ми з Гаррісом слухали ті скорботні звуки, і в нас обох зростало бажання кинутись один одному в обійми й заридати. Насилу-насилу стримуючи сльози, ми мовчки слухали нестямно-журливий мотив.

Коли настав час для приспіву, ми навіть зробили відчайдушну спробу розвеселитись. Налили собі ще грогу й підхопили мелодію. Гарріс тремтячим від зворушення голосом заспівував, а ми з Джорджем вторували, відстаючи на кілька слів:

О милі чорні очі, Темніші ви від ночі, Такий у вас докір і гнів! О...

На цьому спів урвався. Джордж, акомпануючи, взяв до того «О» таку невимовно жалібну ноту, що ми в нашому пригніченому настрої не могли вже витримати. Гарріс розридався, мов мала дитина, а Монтморенсі завив так, аж я злякався, що в нього або серце розірветься, або звихнеться щелепа.

Джордж хотів був заспівати другий куплет. Він запевняв, що вже трохи освоївся з мелодією і зможе виконувати її вільніше, невимушеніше, а тому вона звучатиме не так сумно. Одначе більшість виступила проти такого експерименту.

Робити нам більше не було чого, і ми лягли спати — тобто пороздягалися, полягали на дно човна й три-чотири години переверталися з боку на бік. Аж потім якось спромоглися заснути неспокійним сном, а о п’ятій годині ранку вже попрокидались і сіли снідати.

Другий день був точнісінько такий, як і перший. Дощ лив і лив, а ми сиділи під напнутим брезентом, повгортавшись у плащі, й повільно пливли за водою.

Котрийсь із нас — не пам’ятаю, хто саме, але здається, що я,— зранку кілька разів нерішуче спробував знову Завести оту циганську бредню про те, що ми, мовляв, діти природи та що нам до вподоби негода, але нічого не вийшло. Було аж занадто очевидно, що «Я не люблю дощу, о ні!» — настільки очевидно, що співати ці слова було зовсім зайве.

Щодо одного ми були одностайні: хай там що, але ми доведемо задумане до кінця. Ми вирішили два. тижні відпочивати на Темзі, і два тижні ми відпочиватимемо. Нехай навіть доведеться головою накласти — що ж, наші родичі й друзі сумуватимуть, але нічого не вдієш. Ми почували, що сплохувати перед дощем у такому кліматі, як наш,— це означатиме подати згубний приклад майбутнім поколінням.

— Лишилося тільки два дні,— сказав Гарріс,— а ми молоді й дужі. Врешті, може, нічого з нами й не станеться.

Годині о четвертій ми почали обговорювати плани на вечір. Ми щойно проминули Горінг і вирішили допливти до Пенгборна, а там уже зупинитись на нічліг.

— Ще один веселенький вечір! — буркнув Джордж.

Ми сиділи й розмірковували, що ж нас чекає. До Пенгборна допливемо о п’ятій. Вечеря скінчиться десь так о пів на сьому. Потім доведеться тинятись по селу під рясним дощем, поки настане час лягати спати, або ж сидіти в тьмяно освітленому шинку й гортати сільськогосподарський календар.

— Ех, в «Альгамбрі», мабуть, було б таки веселіше,— сказав Гарріс, на мить виткнувши голову з-під брезенту поглянути на небо.

— А тоді піти легенько повечеряти в ***[23],— докинув я зовсім мимовільно.

— Справді, трохи жаль бере, що ми вже так наважились до останку не розлучатися з човном,— відказав Гарріс, і запала досить довга мовчанка.