РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Чорторий нижче Сендфордської греблі, відразу за шлюзом,— якнайкраще місце для того, щоб утопитись. Там дуже сильна підводна течія; досить попасти в неї — і ви готовенькі. Над тим місцем, де вже потонуло двоє, поставлено кам’яний обеліск, і тепер з його сходинок звичайно стрибають у воду юнаки, які хочуть пересвідчитись, чи справді там так небезпечно.

Іфлійський шлюз і млин, за милю перед Оксфордом,— улюблений сюжет темзинських пейзажистів. Насправді там зовсім не так гарно, як можна думати, побачивши їхні картини. Я взагалі помітив, що в нашому світі дуже мало таких речей, які можуть зрівнятися зі своїми зображеннями.

Іфлійський шлюз ми проминули о пів на першу, а тоді, прибравши в човні й підготувавшись до висадки, взялися за весла, щоб пропливти останню милю.

Перегін від Іфлі до Оксфорда, наскільки я знаю, найважчий на Темзі. Щоб плавати там упевнено, треба народитись і вирости в тій околиці. Я проплив там уже чимало разів, але й досі не вмію пристосовуватись. Той, хто зможе провести човен на веслах навпростець від Оксфорда до Іфлі, напевне, зміг би вжитись під одним дахом зі своєю дружиною, тещею, старшою сестрою й бабусею-служницею, що доглядала його ще немовлям.

Спочатку течія кидає вас до правого берега, потім до лівого, потім виносить на середину, тричі обкручує човен і несе його назад, у напрямі Оксфорда, а під кінець неодмінно намагається розбити об яку-небудь баржу.

А тому, звичайно, поки пропливеш ту милю, перепиниш дорогу багатьом іншим човнам, і тобі теж багато човнів перепинятиме дорогу, а наслідок, певна річ,— рясна злива крутих слів.

Не знаю, чого воно так, але на річці всі завжди робляться якісь надзвичайно дратливі. Всякі дріб’язкові прикрощі, на які б ви й уваги не звернули на суходолі, доводять вас трохи не до шаленства, коли трапляються на воді. Коли Гарріс і Джордж клеять дурня на твердій землі, я тільки поблажливо всміхаюсь, а коли вони поводяться, як йолопи, в човні, я лаю їх послідущими словами. А коли мені перепиняє дорогу інший човен, я буваю ладен ухопити весло й повбивати всіх, хто пливе в ньому.

Люди, на березі найлагідніші, робляться лютими й кровожерними, тільки-но сядуть у човен. Якось мені довелося катати на човні одну панночку. Важко уявити вдачу спокійнішу й лагіднішу, ніж у неї. А проте на річці її страшно було слухати.

— А, холера б його взяла! — вигукувала вона, коли якийсь нещасливий весляр опинявся в нас на дорозі.— Чого він не дивиться, куди пливе?!

А коли вітрило не хотіло підійматись на щоглу, вона хапала його, шалено торсала й кричала:

— От погань, щоб ти пропало!

Тим часом на березі вона бувала сама доброта й привітність.

Видно, річкове повітря погано впливає на людський характер, і, мабуть, якраз через це навіть матроси на баржах бувають не зовсім чемні один з одним і частенько вживають висловів, за якими, безперечно, шкодують у спокійнішу хвилину.