РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Тим часом кричав уже весь шлюз, і чийсь громовий голос ревнув ззаду:

— Гляньте на свій човен! Ви, в червоних із чорним кашкетах! Та хутчіше, а то на знімку вийдуть ваші трупи!

Тоді ми глянули — й побачили, що ніс нашого човна застряг між цямринням шлюзу, а вода, прибуваючи, підіймає й перехиляє човен. Ще хвилинка — і він би перекинувся. Ми блискавично похапали весла; сильний удар держаками об цямриння вмить вивільнив човен, а ми самі попадали на спину.

Ми з Джорджем вийшли не дуже гарно на тій фотографії. Таке наше щастя: звичайно, як і слід було сподіватись, фотограф скинув той дурний ковпачок зі свого дурного апарата саме в ту мить, коли ми лежали на спині, з безтямними, розгубленими обличчями, й відчайдушно дригали ногами в повітрі.

Безперечно, наші ноги вийшли на знімку найпримітнішими. Власне, крім наших ніг там мало що було видно. Вони заповнювали весь передній план. За ними ледь видніли інші човни та клаптики краєвиду, але все в шлюзі здавалось таким дрібним і незначним порівняно з нашими ногами, що решта людей, соромлячись самих себе, не схотіли замовити собі знімків.

Хазяїн одного парового катера, що вже був замовив шість фотокарток, скасував своє замовлення, коли побачив негатив. Він сказав, що візьме картки, якщо хтось зможе розшукати на них його катер, але ніхто не зміг того зробити. Катер був десь за правим Джорджевим черевиком.

Взагалі той знімок наробив чимало прикрості. Фотограф гадав, що ми з Джорджем повинні замовити по дванадцять карток, бо наші зображення займали дев’ять десятих усього знімка. Але ми відмовились. Ми сказали, що не заперечуємо, щоб нас фотографували на весь зріст, одначе ж не догори ногами.

Уоллінгфорд, що лежить за шість миль від Стрітлі,— дуже старовинне містечко, де вельми активно творилась англійська історія. За бриттів то було неоковирно зліплене з глини селище, та згодом бриттів виселили з нього римляни, які замість глиняних валів набудували могутніх мурів, що їх час і досі не зміг згладити з лиця землі — так добре вміли мурувати ті стародавні муляри.

Та час, хоч і не впорався з римськими мурами, дуже скоро стер на порох самих римлян, і в тих місцях згодом дикі сакси билися з дебелими данами, поки не прийшли норманни.

Уоллінгфорд був укріпленим містом аж до самої парламентської війни. Тоді Ферфакс піддав його тривалій, жорстокій облозі, кінець кінцем узяв місто, і мури були зруйновані.

Від Уоллінгфорда до Дорчестера місцевість над Темзою дедалі гористіша, різноманітніша, більш мальовнича. Дорчестер лежить за півмилі від річки. Якщо ваш човен невеликий, до містечка можна допливти річечкою Темом, але найкраще лишити човен біля Дейського шлюзу й іти пішки полями. Дорчестер — прегарне старовинне містечко, сповите мирною тишею і сонним спокоєм.

Дорчестер, як і Уоллінгфорд, за бриттів був містом і звався Каер Дорен, тобто «місто на воді». Пізніше римляни спорудили там великий укріплений табір, вали довкола якого ще й тепер видні як невисокі рівні підвищення. За саксів він був столицею Уессексу. Це престаре містечко було колись велике й могутнє. Тепер воно принишкло осторонь гамірливого життя, куняє і снить про давнину.

Напрочуд гарні й барвисті береги Темзи біля Кліфтон-Гемпдена, та й саме село, патріархальне, тихе, все в квітах, теж чарівне. Якщо вам доведеться ночувати в Кліфтоні, найкраще зупинитись у «Скирті ячменю». По-моєму, це безперечно найоригінальніший старосвітський заїзд на всій Темзі. Він стоїть праворуч від мосту, зовсім осторонь села. Солом’яна стріха, невисокі причілки, гратчасті вікна роблять його схожим на малюнок із книжки казок, а всередині він ще більше справляє враження казкової старовини.

Героїня сучасного роману не могла б зупинитись у такому заїзді. Бо героїня сучасних романів неодмінно буває «висока, мов богиня» і має звичку раз у раз «випростуватись на весь зріст». У «Скирті ячменю» вона б щоразу буцалась об стелю головою.

Не годиться цей заїзд і для п’яних. Там для них було б забагато несподіванок: у ту кімнату треба спускатись із коридора сходинками, а в ту — підніматись. А вже зійти там сходами нагору до своєї спальні або, опинившись там, знайти своє ліжко — про це п’яній людині нема чого й думати.

Другого дня ми встали раненько, бо хотіли ще до вечора прибути в Оксфорд. Просто диво, як рано можна вставати, коли ночуєш під брезентом. Якщо лежиш на дошках, угорнувшись у плед і підклавши під голову валізку замість подушки, зовсім не так хочеться «ще п’ять хвилин полежати», як тоді, коли спиш на перині. О пів на дев’яту ми вже не тільки поснідали, а й пройшли Кліфтонський шлюз.

Від Кліфтона до Калема береги Темзи пласкі, одноманітні й нецікаві, та коли минете Калємський шлюз — найглибший і найхолодніший на всій річці,— починаються приємніші краєвиди.

Абінгдон стоїть над самою Темзою. Це типове провінційне містечко — тихе, надзвичайно добропорядне, чисте і безнадійно нудне. Воно пишається своєю старовинністю, але навряд чи може зрівнятися щодо цього з Уоллінгфордом і Дорчестером. Там колись був славетний монастир, а тепер у його освячених стінах — чи в тому, що від них лишилось,— варять пиво.

В абінгдонській церкві св. Миколая є пам’ятник Джонові Блекволу і його дружині Джейн: вони, щасливо проживши в шлюбі довгі літа, померли в один день, 21 серпня 1625 року. А в церкві св. Єлени є запис про те, що В. Лі, який помер 1637 року, «за своє життя породив на світ дві сотні без трьох». Якщо підрахувати, скільки ж це,— вийде, що родина містера Лі налічувала сто дев’яносто сім душ. Безперечно, містер В. Лі, якого п’ять разів обирали мером Абінгдона, був благодійником свого покоління, але я щиро сподіваюся, що в нашому перенаселеному дев’ятнадцятому сторіччі таких, як він, знайдеться небагато.

Перегін від Абінгдона до Нюнема-Кортні дуже гарний. Маєток Нюнем-парк варто відвідати. Його можна оглядати у вівторок і четвер. У домі є чудова колекція картин і старожитностей, та й парк розкішний.