РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

А вся річка аж до Стейнза всипана човнами, човниками й маленькими лозяними каючками, обтягненими шкірою,— такі тепер уже виходять з моди, хіба лиш найбідніші люди плавають ними. Дужі веслярі перегнали чи перетягли всі ті човни через пороги, де колись буде споруджено чепурний Бел-Вірський шлюз, і вони тепер тиснуться якомога ближче, як лиш насміють, до великих критих барок, що стоять напоготові, щоб перевезти короля Джона туди, де чекає його підпису знаменна хартія.

Уже полудень; і ми, й усі люди чекаємо багато годин, і вже пробігла чутка, що спритний Джон знову вислизнув з баронських лабет, утік із Данкрофт-Гола, забравши своїх найманців, і скоро візьметься за діло, що дужче йому до вподоби, ніж підписування хартій вільності свого народу.

Та ні! Цього разу його схопили залізні руки, і марно він пручається та викручується. Ген далеко на шляху знялася хмарка куряви. Та хмарка ближчає, більшає, і все гучнішає тупіт багатьох копит: поміж лавами вояків прокладає собі дорогу блискуча кавалькада пишно вбраних феодалів та рицарів. А спереду, й ззаду, і з обох боків їдуть баронські йомени, а в самій середині — король Джон.

Він простує туди, де стоять напоготові барки, і могутні барони виступають із лав назустріч йому. Він вітає їх усмішкою, й сміхом, і ласкавими медовими словами, немовби його запрошено на свято, влаштоване на його честь. Проте, звівшись у стременах, щоб зійти з коня, він кидає квапливий погляд на своїх французьких найманців, вишикуваних за грізними лавами баронських людей, що затисли його.

Може, ще не пізно? Вихопити меча, рубонути вершника, що безтурботно їде поряд, гукнути на своє французьке військо, відчайдушно вдарити на оці не готові до нападу лави — і бунтівні барони пошкодують про той день, коли вони наважились розладнати його плани!

Хтось відважніший, може, ще й у цю мить зумів би повернути гру на свою користь. Якби це Річард[11], келих свободи, може, ще було б відірвано від уст Англії і вона ще сотню років не спізнала б смаку волі.

Та серце короля Джона холоне перед суворими обличчями англійських воїнів, і рука його падає на повід. Він устає з коня й сходить на передню барку. Барони йдуть слідом за ним, поклавши руки в залізних рукавицях на руків’я мечів, і лунає наказ відпливати.

Важкі, накриті барвистими запонами барки повільно відходять від ранімідського берега, повільно сунуть річкою проти бистрої течії і з негучним скреготом тикаються в берег малого острівця, що від цього дня називатиметься островом Великої Хартії. Король Джон сходить на берег, і ми, затамувавши дух, чекаємо... Аж ось гучний крик розтинає повітря, і ми вже знаємо, що великий наріжний камінь англійського храму вольності міцно ліг на своє місце.