РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Спершу він хотів був роздягтись і лягти ще поспати; але як подумав, що тоді доведеться знов одягатись, та купатись, та вмиватись, то вирішив, що не варто: краще подрімати, сидячи в кріслі.

Проте він ніяк не міг заснути. Зроду ще він не почував себе таким бадьорим. Тому він засвітив лампу, знайшов шахівницю й зіграв сам із собою партію в шахи. Однак це його не розважило: гра тяглася якось повільно, тому він кинув шахи й спробував читати. Але й читання чомусь зовсім його не зацікавило, і він, знову надягши пальто, вийшов прогулятися.

На вулиці було безлюдно й похмуро, і всі полісмени, яких Джордж зустрічав, розглядали його з неприхованою підозрою, присвічували на нього ліхтарями і йшли назирці за ним. Це так впливало на Джорджа, що врешті йому стало здаватись, ніби він справді чогось накоїв, і він почав звертати в глухіші завулочки або ховатись у темні підворіття, зачувши розмірену ходу полісменів.

Звичайно, така поведінка ще дужче збуджувала їхню підозру, і вони підходили, виводили його з підворіття й питали, що він там робить. А коли він відповідав: «Нічого»,— мовляв, просто вийшов прогулятись (це о четвертій годині ранку!),— дивились на нього з відвертою недовірою. Кінець кінцем два агенти в цивільному провели його аж додому, щоб пересвідчитись, чи справді він живе там, де сказав. Побачивши, що він відімкнув двері своїм ключем, обидва зайняли позицію навпроти будинку й почали за ним стежити.

Джордж думав був розпалити в каміні й приготувати собі щось на сніданок — просто аби згаяти час. Але в нього все падало з рук — то совок з вугіллям, то чайна ложка, або ж він об щось перечіпався, і виходив страшенний грюкіт, а Джордж потерпав, що розбудить місіс Гіпінгс і вона, подумавши, ніби в дім залізли злодії, відчинить вікно й почне гукати поліцію. Тоді ті два детективи прибіжать, схоплять його, закують у наручники й відведуть до поліції.

У знервованого Джорджа розгулялась уява, і він уже бачив, як його судять, і як він намагається пояснити все присяжним, але ніхто йому не вірить, і його засуджують до двадцяти років каторги, а мати його вмирає з горя. Тому він покинув готувати сніданок, а вгорнувся в пальто, сів у крісло й сидів, поки не встала о пів па восьму місіс Ґіпінгс.

Джордж сказав мені, що відтоді ні разу не вставав занадто рано. Це була йому добра наука.

Поки він розповідав мені цю правдиву історію, ми сиділи, закутавшись у пледи. А коли він скінчив, я взяв весло й заходився будити Гарріса. Третій штурхан розбудив його: він перевернувся на другий бік і промимрив, що спуститься вниз за хвилинку і що він сьогодні хотів би взути черевики з шнурками. Та дуже скоро ми з допомогою гака втлумачили йому, де він, і він раптово звівся й сів, а Монтморенсі, що спав сном праведника в нього на грудях, покотився через увесь човен.

Тоді ми підняли брезент, усі четверо повистромляли голови надвір, на річку, глянули на холодну воду й здригнулися. Звечора ми домовились, що рано вранці, пробудившись, поскидаємо з себе пледи і, відгорнувши брезент, із радісним криком плигнемо в воду, щоб досхочу наплаватись. Але тепер, уранці, така перспектива чомусь вабила нас куди менше. Вода здавалась вогкою й холодною, і вітер теж проймав холодом.

— Ну, хто перший? — нарешті сказав Гарріс.

Та боротьби за першість не вийшло. Джордж поступився нею відразу: сховався під брезент і заходився натягати шкарпетки. Монтморенсі мимовільно заскавчав, ніби його вжахнула сама думка про купання; а Гарріс промурмотів, що потім важко буде влізти назад у човен, і теж пірнув під брезент, де почав розшукувати свої штани.

Мені не хотілось отак зразу здаватись, хоча й плигати в воду теж не кортіло. Ще напорешся на корч або заплутаєшся в куширі, подумав я. І обрав компромісний варіант: вийти на берег і, нахилившись над водою, жменею похлюпати на себе. Отож я взяв рушник, виліз із човна й забрався на товсту гілляку, що звисала аж у воду.

Була страшенна холодюка. Вітер різав, як ножем. Я вирішив, що й хлюпати на себе не буду. Зараз улізу в човен і вдягнуся. Та тільки-но я повернувся, щоб іти назад, як дурна гілляка підломилась; я разом з рушником шубовснув у воду й не зчувся, як опинився посередині Темзи, з добрим галоном річкової води в шлунку.

— Боже! Дж. таки плигнув! — почув я Гаррісів голос, коли, пирхаючи, виринув на поверхню.— Я й не думав, що в нього стане духу. А ти?

— Ну, як воно? — спитав Джордж.

— Розкішно,— пробелькотів я, відпльовуючись.— Ви дурні, що не схотіли. Я нізащо в світі такої нагоди не промину. А чого ви не спробуєте? Треба тільки наважитись.

Але вмовити їх не спромігся.

Коли ми вдягалися, сталась досить кумедна пригода. Я дуже змерз, поки заліз назад у човен, і, кваплячись натягти сорочку, ненароком упустив її в воду. Це мене страшенно розлютило — а ще дужче, коли Джордж зареготав. Я не бачив тут нічого смішного й зразу сказав про це Джорджеві, але він зареготав ще гучніше. Я ніколи не бачив, щоб хто так сміявся. Врешті я зовсім сказився й назвав його блазнем, йолопом і кретином, та Джордж не вгавав. А потім, уже дістаючи з води сорочку, я роздивився, що це не моя, а Джорджева. Аж тоді до мене дійшов увесь комізм ситуації, і я засміявся сам. І чим довше я поглядав то на мокру Джорджеву сорочку, то на Джорджа, що вже аж за боки хапався, тим смішніше мені робилося, і я так реготав, що знову впустив сорочку в воду.

— Ти... що... не хочеш...її витягати? — захлинаючись реготом, пробелькотів Джордж.

Якусь хвилину я навіть не міг відповісти, так душив мене сміх, але врешті спромігся вимовити: