РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Старша з сестер тоді сказала, що їхнє вбрання навряд чи годиться для такої роботи.

— Нічого, згодиться! — безтурботно підказав він.— Підтикайтесь, і все.

І таки примусив їх перемити посуд. Запевнив, що в цьому найбільша принада пікніка. «Дуже цікаво»,— відповіли вони.

Потім я часто задумувався: чи справді той юнак був такий тупуватий, як ми думали? Чи, може, він... та ні, ні, неймовірно: він мав такий наївний, дитячий вираз обличчя!

Біля гемптон-кортської церкви Гарріс захотів зійти на берег, сходити подивитись на могилу місіс Томас.

— А хто така місіс Томас? — спитав я.

— Звідки я знаю? — відповів Гарріс.— Якась жінка. Я чув, що у неї цікавий надгробок, і хочу його побачити.

Я не погодився. Не знаю, може, це в мене якась вада, але я не такий, як усі: я ніколи не любив роздивлятись надгробки. Я знаю, що так годиться: тільки-но попадеш у якесь село чи містечко, зразу бігти на цвинтар і розглядати могили. Але я завжди відмовляю собі в такій розвазі. Мені зовсім не цікаво лазити по темній, холодній церкві за якимсь ядушним стариганом і читати надгробні написи. Навіть вигляд уламка бронзи, вмурованого в камінь, не сповнює мене тим, що я називаю справжнім щастям.

Я шокую поштивих церковних сторожів тим, що можу лишатися байдужим перед найзворушливішими епітафіями і без ніякого інтересу ставлюсь до генеалогії місцевих родів, а моє неприховане прагнення скоріше опинитись надворі ображає їх до глибини серця.

Якось, одного золотого, сонячного ранку, я стояв, зіпершись на невисоку кам’яну огорожу маленької сільської церкви, курив і з глибокою, тихою радістю споглядав повну краси і спокою картину: обвиту плющем стару, сіру церкву з химерно різьбленим дерев’яним порталом, обсаджену високими берестами білу дорогу, що зміїлась по узгір’ю, спускаючись у долину, і вкриті соломою хатини, що визирали з-за старанно підстрижених живоплотів, і срібну річку на самому дні долини, і лісисті пагорби за нею.

Краєвид був прегарний. Такий ідилічний, поетичний, він надихав мене на чисті й високі думки. Я почував, що не хочу більше бути грішним і зіпсутим. Я оселюся тут, і ніколи не зроблю нічого поганого, і житиму бездоганним, праведним життям, і сивина посріблить мою голову, коли я постарію, і таке інше.

В ту хвилину я пробачив усім моїм друзям і родичам їхню гріховність і нечестя й благословив їх. Вони не знали, що я їх благословляю. Вони йшли далі своїм недостойним шляхом, несвідомі того, що роблю я для них у цьому далекому мирному селі. Але я це робив, і мені хотілося, щоб вони про це дізнались, бо я прагнув зробити їх щасливими. Я весь віддавався таким прекрасним і добрим думкам, коли раптом мене збудив із задуми писклявий, пронизливий голос, що вигукував:

— Іду вже, йду, пане! Зараз буду. Не хвилюйтесь, пане, потерпіть трошки, я вже йду!

Я звів очі й побачив лисого старигана, що шкутильгав і через цвинтар до мене. В руці він мав здоровенну в’язку ключів, що дзенькали й бряжчали за кожним його кроком.

Я з безмовною гідністю відмахнувся від нього, але він шкутильгав далі, раз у раз погукуючи вискучим голосом:

— Іду, йду, пане. Вже йду. Ноги старі, не такий моторний став, як був колись. Ось сюдою, пане.

— Дайте спокій, діду, не в’язніть,— відказав я.

— Я поспішав, як міг, пане,— запевнив він.— Моя стара оце тільки вас побачила. Йдіть за мною, пане.

— Дайте спокій,— повторив я.— Відчепіться, поки я не переліз через огорожу й не витрусив з вас духу.

Стариган очевидячки здивувався.