Розділ 12 Непроханий гість

«Джейкобе, що трапилося?» — запитала я. На його обличчі читався страх, волосся було знову прегарним, зібраним ззаду в хвостик. Він щосили тягнув мене в найтемнішу лісову хащу, але я не хотіла йти.

«Біжи, Белло, тікай!» — прошепотів він на лякано.

Несподівана хвиля дежа вю була настільки сильна, що мало не збудила мене.

Тепер я зрозуміла, чому я впізнала це місце. Тому що мені доводилося побувати тут раніше, в іншому сні. Мільйон років тому, в іншому житті. Цей сон наснився мені вночі після прогулянки з Джейкобом по пляжу. Першої ночі потому, як я довідалася, що Едвард — вампір. Мабуть, проживши той день заново з Джейкобом, я сколихнула свої поховані спогади.

Я нетерпляче чекала на завершення сну. З узбережжя лилося яскраве світло. Ще якась мить — і з-за дерев вийшов би Едвард, його шкіра блищала б, а очі були б темні й небезпечні. Він подивився б на мене й усміхнувся. Він був би прекрасним, немов янгол, а його зуби були б гострі…

Та я забігала наперед. Спочатку повинно було статися ще щось.

Джейкоб відпустив мою руку й заскавучав. Похитуючись і смикаючись, він упав на землю біля моїх ніг.

«Джейкобе!» — вигукнула я, та він зник.

Замість нього з’явився величезний вовк із червонувато-бурим хутром і темними розумними очима.

Сон відхилявся від свого курсу, як поїзд сходить із рейок.

Це був не той вовк, про якого я мріяла в минулому житті. Це був велетенський червонувато-бурий вовк, минулого тижня я стояла на галявині всього за півкроку від нього. Цей вовк був здоровезний, неймовірний, більший, ніж ведмідь.

Вовк пильно дивився на мене, намагаючись сказати своїми розумними очима щось життєво важливе. Темно-карі знайомі очі Джейкоба.

Я прокинулася від власного крику.

Я була майже впевнена, що цього разу Чарлі прибіжить поглянути, чи все гаразд. Зазвичай я кричу зовсім не так. Я зарилася головою в подушку, намагаючись стримати плач і вереск, що рвався назовні. Я накрилася з головою, гадаючи, чи можна якось розірвати зв’язок між двома подіями, який я щойно встановила.

Але Чарлі не прийшов, і зрештою я зуміла заглушити дивний звук, який вихоплювався з мого горла.

Тепер я все згадала — кожне слово, яке Джейкоб сказав мені того дня на пляжі, навіть те, що він говорив перед оповіддю про вурдалаків — не-мертвих, холодних. Особливо першу частину.

— Ти не чула старих переказів, звідки ми походимо — ми, квілеути? — почав він.

— Не те щоб, — визнала я.

— Існує багато легенд, частина з них стверджує, що наша історія бере початок до Потопу — подейкують, древні квілеути прив’язали каное до верхівок найвищих дерев, що росли на великій горі, і так врятувалися, як Ной із його ковчегом, — він усміхнувся, демонструючи мені, що сам не дуже вірить у ці байки. — Інша легенда твердить, що ми походимо від вовків. Вони — донині наші брати. Закон племені не дозволяє вбивати вовків… А ще є розповіді про не-мертвих, — додав він тихіше.

— Не-мертвих?