Розділ 20 Волтерра

Волтерра

Ми почали крутий підйом, і дорога ставала все більше запрудженою. Коли ми під’їхали ближче, машини рухалися так тісно, що нас втягнуло в їхній повільний потік. Аліса уже не могла обганяти їх на шаленій швидкості. Ми сповільнилися і притулилися позаду маленького коричневого «Пежо».

— Алісо, — застогнала я. Здавалося, що хвилинна стрілка на годиннику почала рухатися швидше.

— Це єдиний в’їзд у місто, — спробувала заспокоїти мене Аліса. Але її голос був занадто напружений, щоб заспокоювати.

Автівки вишикувалися в довгу шерегу і повільно тягнулися одна за одною. Сонце яскраво сяяло, засліплюючи своїм світлом, і, здається, уже було в зеніті.

Машини ліниво одна по одній повзли у напрямку міста. Коли ми під’їхали ближче, я побачила, що автівки зупиняються вздовж дороги, а люди вискакують із них, щоб далі рухатися пішки. Спочатку я подумала, що їх розбирає нетерплячка — це було легко зрозуміти. Та коли ми проїжджали повз американські гірки, я побачила переповнені стоянки біля стін міста і натовп людей, який пішки заходив у місто через ворота. Нікому не дозволялося заїжджати всередину машиною.

— Алісо, — прошепотіла я наполегливо.

— Знаю, — відповіла вона. Її обличчя було немов вирізьблене з льоду.

Тільки тепер, коли ми повзли достатньо повільно, щоб роздивитися все навколо, я помітила, що надворі було дуже вітряно. У людей, які товпилися біля воріт, вітер зривав капелюхи і розмаював по обличчю волосся. Одяг злітав у повітря. Я також помітила, що всюди багато червоного кольору. Червоні сорочки, червоні капелюхи, червоні прапорці, які майорять, немов довгі стрічки, над брамою, — раптом я помітила, як темно-червоний шарф, яким жінка пов’язала волосся, підхопив несподіваний порив вітру. Він закрутився в повітрі у неї над головою, звиваючись, немов живий. Вона потягнулася по нього, підстибнула, але шарф продовжував тріпотіти в повітрі, немов клаптик кривавого кольору на тлі похмурих старих мурів.

— Белло, — мовила Аліса тихим злісним голосом. — Я не бачу, як відреагує охорона, — якщо моя ідея не спрацює, ти будеш змушена рухатися далі сама. Ти повинна бігти. Просто запитуй увесь час, де Палаццо-дей-Пріорі[15], і біжи у його напрямку. Тільки не заблукай.

— Палаццо-дей-Пріорі, Палаццо-дей-Пріорі, — повторювала я знову і знову, намагаючись запам’ятати назву.

— Або башта з годинником, якщо хтось говоритиме англійською. Я обійду навколо та спробую знайти менш примітне місце десь з іншого боку міста, де мені буде легше проникнути всередину.

Я кивнула.

— Палаццо-дей-Пріорі.

— Едвард стоятиме під баштою з годинником, на північ від площі. Праворуч є вузенька алея, він ховатиметься у затінку. Ти повинна привернути його увагу, перш ніж він вийде на сонце.

Я несамовито закивала головою.

Аліса уже під’їжджала до воріт. Чоловік у блакитній уніформі спрямовував потік, відділяючи машини від натовпу людей. Вони одна по одній повертали назад, щоб знайти місце для паркування біля дороги. Тепер прийшла черга Аліси.

Чоловік в уніформі рухався ліниво, не приділяючи нікому особливої уваги. Аліса додала газу, пролетівши повз нього, і попрямувала до воріт. Він щось крикнув нам услід, але не зрушив із місця, відчайдушно махаючи наступній машині, яка уже збиралася наслідувати наш поганий приклад.

Вартовий біля брами був одягнений у таку саму уніформу. Ми наблизилися до нього. Потоки туристів, які товпилися на тротуарах, із цікавістю спостерігали за наполегливим яскравим «Поршем».