Розділ 12 Непроханий гість

— Чому б я не схотіла тебе бачити?

Його обличчя стало злим і незворушним, зовсім таким, як обличчя Сема.

— О, я можу тільки здогадуватися, — сказав він хрипким голосом. — Слухай, мені й справді час іти. Можеш зробити мені послугу?

Я мовчки кивнула, злякавшись переміни, яка настала в ньому.

— Принаймні подзвони мені — якщо не захочеш знову мене бачити. Тільки дай мені знати, якщо так станеться.

— Цього не станеться… Він жестом обірвав мене на півслові.

— Просто дай мені знати. Він підійшов до вікна.

— Не будь бовдуром, Джейку, — мовила я невдоволено. — Ти зламаєш собі ногу. Вийди через двері. Чарлі не зловить тебе.

— Нічого я собі не зламаю, — пробурмотів він, але все-таки повернувся до дверей. Він вагався, проходячи повз мене, й подивився на мене такими очима, наче його штрикнули ножем. Він простягнув руку в благальному жесті.

Я взяла його долоню, і раптом він різко смикнув мене просто з ліжка, так що я налетіла на його груди.

— Про всяк випадок, — пробурмотів він у моє волосся, і схопив мене ведмежою хваткою, ледь не зламавши ребер.

— Я не можу дихати! — простогнала я.

Він одразу ж відпустив мене, тримаючи однією рукою за талію, щоб я не впала. Тоді підштовхнув мене — цього разу ніжніше — назад до ліжка.

— Тобі треба поспати, Білко. Ти повинна попрацювати головою. Я знаю, що тобі це до снаги. Ти потрібна мені, мені потрібне твоє розуміння. Я не втрачу тебе, Белло. Тільки не через це.

Одним великим кроком він перетнув кімнату й опинився біля дверей, які безшумно відчинив, і так само безшумно зник за ними. Я прислухалася, сподіваючись почути скрип сходинок, але так нічого й не почула.

Я лягла в ліжко, голова йшла обертом. Була занадто збентежена, занадто втомлена. Заплющила очі, намагаючись обміркувати почуте, настільки охоплена приємним відчуттям невагомості, що воно навіть не дезорієнтувало мене.

Мій сон не був мирним і спокійним, як я хотіла, — зовсім ні. Я знову опинилася в лісі і, як завжди, блукала між деревами.

Та я швидко зрозуміла, що це був інший сон, не такий, як завжди. Я не блукала й нічого не шукала; я просто тинялася за звичкою, бо це була моя звичайна поведінка в такому середовищі. Власне, це був навіть не той сам ліс. Пахло інакше, й світло падало зовсім не так. Пахло не вологою лісовою землею, а океаном. Я не бачила неба; проте здавалося, що на небі сяє сонце — листочки на верхівках дерев були яскравого зелено-жовтого кольору.

Це був ліс навколо Ла-Пуша — біля узбережжя, я була абсолютно в цьому впевнена. Я знала, якщо мені вдасться знайти пляж, то я зможу побачити сонце, тож я поквапилася вперед, прислухаючись до ледь чутного плеску хвиль.

А тоді я побачила, що Джейкоб також там. Він схопив мене за руку й потягнув у найтемніший куточок лісу.