Розділ 12 Непроханий гість

— Послухай, люба, нехай тебе це не лякає. Просто залишайся в місті та не з’їжджай із шосе: без зупинок, гаразд?

— Гаразд, — повторила я тихо.

— Мені час іти.

Я вперше уважно глянула на Чарлі й побачила пістолет, прикріплений до пояса, та гірські черевики.

— Ти ж не збираєшся відстрілювати вовків, правда, тату?

— Я повинен допомогти, Білко. Люди зникають безвісти. Голос мій знову підвищився — майже до істеричного.

— Ні! Ні, не йди. Це надто небезпечно!

— Я мушу виконувати свої обов’язки, маленька моя. Не будь такою песимісткою — зі мною все буде гаразд, — він обернувся до дверей і притримав їх відчиненими. — Ти йдеш?

Я вагалася, мій шлунок досі бунтував. Що мені сказати, щоб зупинити його? Голова йшла обертом, і я не могла вирішити.

— Білко?

— Можливо, ще зарано, щоб їхати в Ла-Пуш, — прошепотіла я.

— Я з тобою згідний, — сказав він і вийшов на дощ, зачинивши по собі двері.

Щойно він зник із поля зору, я впала на підлогу й затиснула голову між колінами.

Може, мені варто наздогнати Чарлі? Та що я йому скажу?

А Джейкоб? Джейкоб був моїм найкращим другом; треба його застерегти. Якщо він і справді — я мимоволі напружилася й змусила себе вимовити це слово волос — вовкулака (я знала, що це правда, я це відчувала), тоді люди стрілятимуть у нього! Я повинна попередити його та його друзів, що люди стрілятимуть у них, якщо вони розгулюватимуть у подобі велетенських вовків. Я повинна їх зупинити.

Вони мусять припинити! Зараз Чарлі в лісі. Цікаво, чи послухаються вовкулаки мене?… Дотепер зникали тільки чужинці. Може, це щось означає — чи це просто випадковість?

Я вірила в те, що принаймні Джейкобу не байдуже.

Так чи інак, я повинна його попередити.

Чи… не повинна?

Джейкоб мій найкращий друг — але ж він і справді чудовисько? Справжнє? Зловісне? Чи мушу я попередити його, якщо він та його друзі… вбивці? Якщо вони холоднокровно вбивали безневинних туристів? Якби вони були справжніми чудовиськами з фільму жахів, то чи було б правильним захищати їх?