Розділ 12 Непроханий гість

— Ти все знаєш, ти все знаєш, — бурмотів він сам до себе.

— Джейку? Джейку, будь ласка, я така втомлена. Зараз я ні на що не здатна. Може, вранці…

Він глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися, і кивнув.

— Можливо, ти згадаєш. Я розумію, чому ти пам’ятаєш тільки одну історію, — додав він саркастичним, гірким тоном. Тоді знову плюхнувся на матрац біля мене. — Можна поставити тобі одне запитання? — докинув він досі саркастично. — Я просто вмираю з цікавості.

— Питання стосовно чого? — мовила я втомлено.

— Стосовно легенди про вурдалаків, яку я тобі розказав. Я витріщилася на нього наляканими очима, не в змозі відповісти. Він заговорив сам.

— Ти й справді нічого не знала? — поцікавився він хрипким голосом. — Невже я перший сказав тобі, хто він насправді?

Звідки Джейкобу це відомо? Чому він повірив, чому саме зараз? Я міцно зціпила зуби. Я подивилася на нього, у мене й на гадці не було щось відповідати. Він це зрозумів.

— Бачиш, що я маю на увазі, коли говорю про відданість? — пробурмотів він, голос його охрип ще сильніше. — Для мене це так само, тільки ще гірше. Ти навіть не можеш уявити, наскільки я повинен стримувати себе…

Мені це не сподобалося — не сподобалося, як Джейк заплющив очі, наче йому було боляче, коли сказав, що повинен стримувати себе. Мені це більш ніж не сподобалося — я зрозуміла, що згоряю від ненависті до всього, що завдає йому болю. Ненавиджу!

Обличчя Сема постало перед моїми очима.

Я все робила добровільно. Захищала таємницю Калленів, бо кохала одного з них — нерозділеною, проте щирою любов’ю. Для Джейкоба, здається, все було зовсім не так.

— Чи існує якийсь спосіб тебе звільнити? — прошепотіла я, торкнувшись його коротенького жорсткого волосся на потилиці.

Його руки почали тремтіти, але він не розплющив очей.

— Ні. Це на все життя. Пожиттєвий вирок, — він гірко засміявся. — А може, й довше.

— Ні, Джейку, — застогнала я. — А що як ми звідси втечемо? Тільки ти і я. Що як ми покинемо наші домівки, покинемо Сема?

— Від цього не можна втекти, Белло, — прошепотів він. — Хоча я б утік із тобою, якби міг, — його плечі також почали тремтіти. Він глибоко вдихнув. — Послухай, мені час іти.

— Чому?

— По-перше, ти маєш такий вигляд, наче от-от зомлієш. Тобі слід відпочити — мені ж треба, щоб ти розгадала мою загадку. Ти сама з’ясуєш усе, ти мусиш.

— А ще чому? Він насупився.