Розділ 22 Хованки

Приємний, веселий голос.

— Сама. За все життя я не була самотнішою.

— Дуже добре. Тепер. Ти знаєш балетну студію просто за рогом вашого будинку?

— Так. Я знаю, як туди дістатися.

— Що ж, тоді до скорої зустрічі.

Я повісила слухавку. Пролетіла через кімнату, вискочила в двері на нестерпну спеку.

Не було часу озиратися на будинок, та я й не хотіла дивитися на нього зараз. Його пустка втілює страх, а не теплоту домашнього вогнища. Останнім у рідних стінах ходив мій ворог.

Я майже фізично могла, скосивши оком, побачити маму в тіні великого евкаліпта, біля якого я гралася в дитинстві. А може, вона стоїть навколішках біля поштової скриньки на маленькому шматочку запиленої землі — кладовищі всіх квітів, які вона намагалася виростити? Спогади кращі за те, що я бачу сьогодні. Але я втікала подалі від них, до рогу, залишаючи все позаду.

Я рухалась повільно, наче бігла по вологому піску. Схоже, я розучилася ходити по бетону. Він не дає мені достатньо опори. Я кілька разів перечепилася, один раз впала, приземлившись на руки й пошкрябавши їх об тротуар, похитуючись пішла далі, щоб знову хитнутися вперед і ледве не впасти. Кінець кінцем я дісталася рогу. Залишився один квартал; я побігла, піт градом котився по обличчю, я важко дихала. Сонце пекло шкіру, воно було занадто яскраве, здається, воно відбивалося від білого бетону й сліпило мене. Я почувалася надзвичайно беззахисною. Набагато пристрасніше, ніж коли-небудь могла б припустити, захотіла я опинитися під захисним зеленим покровом лісу в Форксі… вдома.

Обігнувши останній ріг і опинившись на вулиці Кактус, я побачила студію, що мала точнісінько такий вигляд, як у спогадах. Стоянка перед нею була порожня, на всіх вікнах опущені жалюзі. Я вже не могла бігти — не могла дихати; фізичні вправи та страх зробили своє діло на славу. Я думала про маму, щоб хоч пересувати ноги: одна-друга, одна-друга.

Підійшовши ближче, я побачила прикріплене до дверей повідомлення, написане від руки на яскраво-рожевому папері. Воно стверджувало, що танцстудію зачинено на весняні канікули. Я взялася за ручку, обережно її потягнула. Не замкнено. Я спробувала заспокоїти дихання і відчинила двері.

У вестибюлі темно, пусто і прохолодно, тихо гуде кондиціонер. Пластикові литі стільці складені вздовж стін, від килима пахне шампунем. У західному танцхолі темно, — побачила я крізь відчинене оглядове вікно. У східному, більшому, ввімкнене світло. Але жалюзі на вікнах опущені.

Мене охопив такий сильний жах, що я буквально закам’яніла на місці, ніби потрапивши в капкан. Не могла змусити ноги рухатися вперед.

Потім мене покликав мамин голос.

— Белло? Белло? — та сама істерична нотка. Я помчала до дверей, на звук її голосу.

— Белло, ти налякала мене! Ніколи більше не роби так зі мною! — вів далі голос, коли я вскочила у довгу залу з високою стелею.

Я роззирнулася довкола, намагаючись визначити, звідки лунає голос. Я почула, як мама засміялася, обернулася на звук.

Ось де вона, на екрані телевізора, полегшено куйовдить моє волосся. Це день Подяки, мені дванадцять. Ми востаннє поїхали в гості до бабусі у Каліфорнію, наступного року вона померла. Ми пішли на пляж, я перехилилася далеко за край пірсу. Мама побачила, як я молочу п’ятами, намагаючись відновити рівновагу.

— Белло? Белло? — перелякано закричала вона.

Екран телевізора став блакитним.