Розділ 20 Очікування

— Він оскаженіє.

— Це його не стосується, це наша справа. Алісо, подружко, я благаю тебе!

На той час ми справді стали подругами; вона, швидше за все, знала, що ми залишимося ними назавжди.

Аліса дивилася на мене неперевершеними мудрими очима… вона робила вибір.

— Я розкажу тобі про механізм трансформації, — нарешті сказала вона, — але я не пам’ятаю, як це відбувалося зі мною, ніколи нікого не перетворювала сама й не бачила, як роблять це інші, тому май на увазі: це лише теорія.

Я чекала.

— Як хижаки, ми маємо в арсеналі вдосталь фізичної зброї — набагато, набагато більше, ніж насправді потрібно. Сила, швидкість, гострота чуттів, поминаючи вже тих із нас, хто, як Едвард, Джаспер чи я, має додаткові здібності. До того ж, як квіти-хижаки, ми приваблюємо жертву зовнішньою красою.

Я тихо сиділа, пригадуючи, як наглядно продемонстрував Едвард усе перелічене на галявині.

Вона усміхнулася — широко, зловісно.

— У нас є ще одна відносно непотрібна зброя. Ми отруйні, — сказала вона, сяючи зубками. — Отрута не вбиває, просто знерухомлює жертву. Вона працює повільно, поширюючись по тілу з потоком крові; коли ми кусаємо жертву, то та відчуває занадто страшні фізичні муки, щоб утікати від нас. Це відносно непотрібна зброя, як я сказала. Якщо ми підібралися близько, жертві й так не врятуватися. Певна річ, трапляються винятки. Карлайл, наприклад.

— Отже… коли отрута пошириться організмом… — про бурмотіла я.

— Для повного завершення перетворення потрібно кілька днів, в залежності від того, скільки отрути потрапило в кров, як близько до серця вона ввійшла у тіло. Поки серце продовжує битися, отрута поширюється, зцілюючи, трансформуючи тіло, яким мандрує. Нарешті серце зупиняється; перетворення завершене. Та ввесь цей час, кожну секундочку, жертва мріятиме про смерть.

Я затремтіла.

— Як бачиш, не дуже приємно.

— Едвард казав, що перетворити когось дуже важко… не розумію, — сказала я.

— Ми чимось подібні до акул. Коли ми спробували кров або навіть відчули її запах, нам дуже важко втриматися й не напитися. Інколи неможливо. Розумієш, коли ми кусаємо, куштуємо кров, це спускає гачок шаленства. Перетворення — важкий процес для обох: з одного боку — спрага крові, з другого — нестерпний біль.

— Як думаєш, чому ти нічого не пам’ятаєш?

— Не знаю. Для решти біль трансформації — найяскравіший спогад із людського життя. Я не маю жодного людського спогаду, — додала вона замислено й сумно.

Ми лежали мовчки; кожна думала про своє.

Минали секунди, я настільки заглибилася у власні роздуми, що майже забула про її присутність.