Розділ «ДОДАТКИ»

— Ось перстень Барагіра, — сказав він, — знак нашого споріднення з давніх-давен; а ось уламки Нарсіла. З ними ти все ще можеш здійснювати великі справи, бо я бачу, що стежина твого життя буде величніша, ніж це дано людям, якщо тільки зло не здолає тебе і ти встоїш перед випробуваннями. Однак випробування будуть тяжкі та тривалі. Скіпетр Аннумінаса я поки що залишаю в себе, бо тобі ще належить його заслужити.

Наступного дня на заході сонця Араґорн блукав на самоті лісом і співав, бо серце його переповнювали надії і світ був прекрасний. І раптом він помітив молоду дівчину, котра йшла в зеленій траві поміж білими стовбурами беріз; і він зупинився вражений, бо йому здалося, що марить або що він отримав дар ельфійських менестрелів, котрі змушували те, про що співають, з'являтися перед очима слухачів.

Адже Араґорн співав уривок із Пісні про Лутієн, де розповідалося про зустріч Лутієн і Берена в лісі Нелдорет. І ось сама Лутієн проходить повз нього тут, у Рівендолі, зодягнена у сріблясто-блакитну мантію, прекрасна, як сутінки у країні ельфів; її темне волосся розвівав вітерець, а чоло її прикрашали самоцвіти, мов зорі.

Хвилину Араґорн дивився мовчки, та, боячись, що вона піде й він уже її не побачить, гукнув: «Тінувіель, Тінувіель!» — як це зробив Берен у Прадавні Часи.

Тоді дівчина повернулася до нього з усмішкою і спитала:

— Хто ти? І чому називаєш мене цим іменем?

А він відповів:

— Бо я вірю, що ти справді Лутієн Тінувіель, про яку я співав. Але якщо ти не вона, значить, вона втілилась у тебе.

— Так багато хто каже, — відповіла вона, — та це не моє ім'я, хоча, можливо, моя доля виявиться схожою на її. А хто ти?

— Мене звали Естель, — сказав він, — але я Араґорн, син Араторна, Спадкоємець Ісілдура та володар дунаданів, — однак, говорячи це, він відчув, що високе походження, яке тішило його серце, тепер втратило цінність і було нічим порівняно з її гідністю і красою.

Та вона весело розсміялась і сказала:

— Тоді ми з тобою далекі родичі. Бо я Арвен, донька Елронда. Мене звуть іще Ундоміель.

— Часто буває, — сказав Араґорн, — що в небезпечні дні люди ховають свої найцінніші скарби. Та мене дивують Елронд і твої брати: хоча я жив у цьому домі з дитинства, я не чув про тебе ні слова. Чому ж ми не зустрілися раніше? Адже твій батько не тримав тебе замкненою у сховку?

— Ні, — відповіла вона і подивилася на Гори, що здіймалися на сході. — Я певний час жила у родичів матері, в далекому Лотлорієні. А зовсім нещодавно повернулася провідати батька. Багато років не було мене в Імладрісі.

Тоді Араґорн здивувався, бо вона здавалася не старшою за нього, а він прожив у Середзем'ї не більше як двадцять років. Але Арвен подивилася йому в очі і сказала:

— Не дивуйся. У дітей Елронда життя елдарів.

Тоді Араґорн знітився, бо побачив ельфійське світло в її очах і мудрість багатьох днів; цієї миті він покохав Арвен Ундоміель, доньку Елронда.

Наступними днями він був мовчазний, і його мати відчула, що з ним відбуваються якісь дивні речі; врешті-решт, він розповів їй про зустріч у сутіні дерев.

— Сину мій, — промовила Ґілраєн, — твоя мета зависока навіть для нащадка багатьох королів. Бо ця дівчина — найблагородніша та найпрекрасніша діва з тих, котрі зараз живуть на землі. І не випадає, щоби смертний одружувався з кимось із ельфійського роду.

— Та якщо правдиві перекази про моїх предків, ми маємо далеку спорідненість, — відповів Араґорн.