Розділ «ДОДАТКИ»

— Перекази правдиві, — сказала Ґілраєн, — але то було дуже давно і в іншій епосі цього світу, перед тим як наш рід занепав. Тому мені і страшно, адже без доброї волі володаря Елронда спадкоємці Ісілдура невдовзі зникнуть. Але я не думаю, що Елронд тобі сприятиме в цьому.

— Тоді ще гіркішими будуть мої дні, й самотою блукатиму я на відлюдді, — відповів Араґорн.

— Так, твоя доля справді буде такою, — підтвердила Ґілраєн; але хоча вона якоюсь мірою володіла даром передбачення, притаманним її народу, вона нічого не сказала йому про своє видіння, так само як ні з ким не говорила про те, що розповів її син.

Але Елронд бачив багато речей і читав у багатьох серцях. Отож, одного дня наприкінці року він покликав Араґорна до своєї кімнати і сказав:

— Послухай мене, Араґорне, сину Араторна, володарю дунаданів! Велика доля чекає на тебе: або ти піднімешся понад усіма твоїми предками аж від часів Еленділа, або підеш у темряву з усім тим, що залишилося тобі у спадок. Багато років випробувань лежать перед тобою. Тобі не слід ні мати дружину, ні пов'язувати себе з жінкою клятвою кохання, поки не настане твій час і ти не будеш цього гідний.

Араґорн був схвильований і спитав:

— Чи моя мати розмовляла з вами про це?

— Насправді ні, — відповів Елронд. — Тебе зрадили твої очі. Та я говорю не тільки про мою доньку. Тобі поки що не треба думати про жодну доньку смертного. Що ж до Арвен Прекрасної, панни Імладрісу та Лорієну, Вечірньої Зорі її народу, — то її рід славніший за твій, вона прожила на світі вже стільки, що порівняно з нею ти річний паросток поруч із молодою березою, яка прожила багато літ. Вона для тебе надто недосяжна. І так само, мабуть, вважає вона. Однак навіть якщо це й не так і її серце звернене до тебе, мене все одно засмутить доля, призначена нам.

— Що ж це за доля? — спитав Араґорн.

— Поки я тут, із нею буде молодість елдарів, — відповів Елронд, — а коли я залишу Середзем'я, вона піде зі мною, якщо забажає.

— Я розумію, — мовив Араґорн, — що я звернув свою увагу на коштовність не менш особливу, ніж скарб Тінґола, який колись обрав Берен. Отже, така моя доля.

І тут раптом дар передбачення його предків зійшов на нього й він сказав:

— Але послухай, володарю Елронде, твої роки тут швидко минуть, і невдовзі твоїм дітям доведеться вирішувати, з ким розлучатися: з тобою чи зі Середзем'ям.

— Це так, — погодився Елронд. — Невдовзі, якщо міряти нашою мірою, та за розрахунками людей, має минути ще багато років. Але улюбленій доньці моїй, Арвен, не доведеться вибирати, якщо ти, Араґорне, сину Араторна, не станеш між нами та не приготуєш комусь із нас, мені чи собі, гірку розлуку, яка триватиме й після кінця світу. Ти ще і сам не знаєш, чого жадаєш від мене.

Він зітхнув і трохи згодом, уважно дивлячись на юнака, знову промовив:

— Роки принесуть нам те, що вони приготували. Ми не будемо говорити про це, поки не спливе час. Дні темнішають, і має прийти велике зло.

Тоді Араґорн попрощався з Елрондом; а наступного дня він попрощався і з матір'ю, і з ельфами Елронда, і з Арвен і вирушив у Дикий Край. Майже тридцять літ він боровся проти Саурона; в ці роки він потоваришував із Ґандалфом Мудрим, від якого багато чого навчився. Разом із Ґандалфом він здійснив багато ризикованих мандрівок, але згодом Араґорн усе частіше мандрував самотою. Його шляхи були тяжкі та довгі, й на вигляд він зробився дещо жорстким, тільки усмішка змінювала його; й усе одно людям здавалося, що він гідний поваги — як король у вигнанні, коли він не приховував свого справжнього обличчя. Бо мав він багато облич і здобув славу під багатьма іменами. Він бився у війську роганців і боровся на боці володаря Ґондору на землі та на морі; а тоді, в час перемоги, він покидав людей Заходу й ішов сам-один далеко на Схід і далеко на Південь, досліджуючи серця людей, як злих, так і добрих, і викриваючи заколоти й підступи прислужників Саурона.

Так Араґорн, урешті-решт, став найзагартованішим серед сучасників, вправним у мистецтві та знанні; й він володів ельфійською мудрістю, а коли очі його спалахували світлом, то мало хто міг витримати його погляд. Обличчя його було сумне та суворе через призначену йому долю, та у глибині серця зберігав він надію, з якої часом могла вирости радість, мов парость, що пробивається крізь скелю.

Трапилося так, що, коли Араґорнові виповнилося сорок дев'ять років, він повернув од небезпечних темних кордонів Мордору, де знову жив і плекав злі задуми Саурон. Араґорн утомився й хотів знову повернутися до Рівендолу і трохи відпочити перед мандрівками в далекі країни; а його шлях пролягав повз кордони Лорієну, і Володарка Ґаладріель запросила його до таємної землі.

Араґорн не знав цього, та Арвен Ундоміель також була там разом із родичами її матері. Вона майже не змінилася, бо її обминали роки смертних; але обличчя її було засмучене й усміхалася вона не часто. Араґорн уже змужнів і досягнув зрілості й тіла, і душі. Ґаладріель зняла з нього його пошарпаний дорожній одяг і зодягла у сріблясто-біле вбрання з ельфійським сірим плащем і обручем зі самоцвітом на чолі. І він видавався вищим за будь-кого з людей, радше схожим на володаря ельфів із Островів Заходу. Саме таким побачила його Арвен після тривалої розлуки; і коли він ішов до неї під деревами Карас-Галадона, вкритого золотими квітками, вибір її здійснився і доля її визначилась.