Розділ «ДОДАТКИ»

Кількість північан значно зросла в час миру, принесеного владою Ґондору. Королі мали прихильність до них, бо ті з-поміж простих людей були найближчі до дунаданів вони переважно були нащадками тих народів, від яких походили старі едайни); і королі віддали їм незаймані землі за Андуїном на південь від Великого Зеленого Лісу, доручивши захищати Ґондор від людей Сходу. У давнину східняни нападали переважно з рівнини між Внутрішнім морем і Горілими Горами.

У дні Нармасіла І ті набіги відновилися, хоча спершу невеликими силами; та регентові стало відомо, що північани не завжди вірні Ґондору, деякі з них готові були приєднатися до військ східнян, чи то через жадобу до здобичі, чи через ворожнечу між князями. Тому року 1248 Міналкар очолив велике військо й між Рованіоном і Внутрішнім морем розбив велику армію східнян і зруйнував усі їхні табори та поселення на схід від Моря. Після цього він прибрав ім'я Ромендасіла.

Повернувшись, Ромендасіл укріпив західний берег Андуїну, аж до місця впадіння Світлої, та заборонив чужинцям спускатися Рікою вниз до Емін-Муїлу. Саме він звів стовпи Арґоната при вході до Нен-Гітоель. Але оскільки йому були потрібні люди й він прагнув посилити союз між Ґондором і північанами, то прийняв багатьох із них до себе на службу, а декому навіть подарував високі чини у власному війську.

Особливу прихильність Ромендасіла мав Відуґавія, який допомогав йому у війні. Він називав себе королем Рованіону і був справді наймогутнішим із північних князів, хоча його власні володіння вміщувалися між Зеленим Лісом і рікою Келдуїн[19]. Року 1250 Ромендасіл послав свого сина Валакара пожити якийсь час разом із Відуґавією, вивчити мову, звичаї та прагнення північан. Але Валакар перевершив задуми батька. Він полюбив північні землі та їхній народ і одружився з Відумаві, донькою Відуґавії. Повернувся він через кілька років. Згодом той шлюб став причиною міжусобної війни.

«Адже високі люди Ґондору вже скоса поглядали на північан; а те, що спадкоємець корони чи син короля одружується з дівчиною меншого або іншого народу, було взагалі нечувано. Коли король Валакар постарів, у південних провінціях спалахнуло повстання. Королева ж, хоч і була прекрасною та благородною жінкою, однак вік мала недовгий, згідно з долею простих людей, і дунадани боялися, що вік її дітей буде такий самий, і це позбавить їх величі королів людей. Вони також не захотіли визнати володарем її сина, котрий, хоч і називався Елдакар, був народжений в іншій країні й у юності носив ім'я народу своєї матері, Вінітарія.

Тому, коли Елдакар прийняв правління від батька, в Ґондорі спалахнула війна. Однак Елдакар не збирався легко віддавати владу. Його ґондорська кров змішалася з відважним духом північан. Він був гарний та мужній і старішав не швидше за його батька. Коли заколотники під орудою інших спадкоємців короля піднялися проти нього, він протистояв їм, доки йому вистачало сили. Урешті-решт, його взяли в облогу в Осґіліаті; облога була тривала, поки голод і великі сили повстанців не примусили Елдакара покинути палаюче місто. У цій облозі у вогні була зруйнована Вежа Осґіліата, і палантир був назавжди загублений у ріці.

Однак Елдакар вислизнув од ворогів і пішов на північ, до його рідного народу в Рованіоні. Там до нього приєдналися не тільки північани, котрі були на службі в Ґондору, але і дунадани з північних областей королівства. Багато дунаданів почали шанувати Елдакара, а ще більше — ненавидіти його суперника. А ним був Кастамир, онук Калімехтара, молодшого брата Ромендасіла ІІ. Попри те, що він був найближчим спадкоємцем корони, ще й більшість повсталих була на його боці; бо він був капітаном кораблів, і його підтримували люди узбережжя та великих гаваней Пеларґіра й Умбару.

Кастамир, сівши на трон, невдовзі проявив себе як зарозумілий і неблагородний правитель. Він був жорстоким, що і виявилося при облозі Осґіліата. Узявши в полон Орненділа, сина Елдакара, Кастамир прирік його на страту; і кровопролиття, і руйнування, які відбувались у місті за його наказом, набагато перевищували воєнну необхідність. Це пам'ятали в Мінас-Анорі та в Ітілієні; і Кастамир швидко втратив довіру народу, коли стало зрозуміло, що його не цікавить земля Ґондору, а піклується він тільки про флот і збирається перенести королівський трон до Пеларґіра.

Отож, він був королем десять років, аж поки Елдакар, обравши сприятливий час, не повернувся з великим військом із півночі, і народ із Каленардону, Анорієну й Ітілієну приєднався до нього. У Лебенніні, біля Переправи Еруї, відбулася битва, в якій пролилося багато найкращої крові Ґондору. Сам Елдакар убив Кастамира у двобої, помстившись і за Орненділа; однак синам Кастамира вдалось урятуватись і вони разом із родичами, друзями та флотом іще довго утримували Пеларґір.

Коли вони зібрали там деякі сили (Елдакар не мав кораблів, аби взяти Пеларґір в облогу з моря), то по воді перебралися до Умбару. Там вони влаштували притулок для всіх ворогів короля — володіння, непідлегле короні. Умбар був у стані війни з Ґондором багато років — загроза узбережжю й усім морським шляхам. До часів Елессара він не був підкорений; а регіон Південного Ґондору став причиною суперечок між корсарами та королями».

«Втрата Умбару була відчутною для Ґондору не тільки тому, що королівство зменшилося на півдні та його укріплення проти гарадців ослабли, але і через те, що саме тут висадився та знищив могутність Саурона Ар-Фаразон Золотий, останній король Нуменору. І хоча потім знову прийшло велике зло, навіть послідовники Еленділа з гордістю пригадували прихід із Моря великого війська Ар-Фаразона; і на пам'ять про цю подію на найвищому пагорбі над Гаванню встановили величезну білу колону. На її вершині була кришталева куля, яка вбирала світло Сонця та Місяця і сяяла, мов яскрава зірка, яку в гарну погоду можна було побачити навіть із берегів Ґондору чи з моря на заході. Так пам'ятник і стояв, аж до другого відродження Саурона, а тоді Умбар підпав під владу його слуг і пам'ятник його приниження був знищений».

Після повернення Елдакара дунадани королівського дому й інших родів усе частіше змішувалися з родами простих людей. Адже багато великих полягло в міжусобицях; до того ж Елдакар виявляв прихильність до північан, котрі допомогли йому повернути корону, і Ґондор наводнили численні вихідці з Рованіону.

Спершу змішування не пришвидшувало занепаду дунаданів, як цього боялись; однак занепад повільно, але тривав, як і раніше. Адже, без сумніву, це було зумовлено перш за все самим Середзем'ям і повільним втрачанням дарів нуменорців після падіння Зоряної Землі. Елдакар прожив двісті тридцять п'ять років, був королем упродовж п'ятдесяти восьми років, із яких десять провів у вигнанні.

Друга і найбільша біда спіткала Ґондор під час правління Телемнара, двадцять шостого короля, чийого батька Мінарділа, сина Еддакара, вбили біля Пеларґіра умбарські корсари (їх очолювали Анґамайте і Санґаг'яндо, правнуки Кастамира). Невдовзі після цього темні вітри принесли зі Сходу смертельну моровицю. Король і всі його діти померли, як і багато людей Ґондору, особливо ті, хто жив в Осґіліаті. Тоді, через слабкість і малолюдність, варта, що стояла на кордонах Мордору, зникла, і фортеці, які охороняли перевали, залишилися без людей.

Пізніше помітили, що все це трапилося саме в той час, коли в Зеленому Лісі потемнішала Тінь і там знову з'явилися злі потвори, вісники відродження Саурона. Щоправда, і вороги Ґондору так само ослабли від недуги, інакше би вони заполонили королівство; та Саурон міг чекати і, можливо, найбільше хотів, аби кордони Мордору відкрилися.

Коли помер король Телемнар, Біле Дерево Мінас-Анора також зів'яло й умерло. Однак Тарондор, небіж короля, котрий успадкував його трон, знову посадив насінину в цитаделі. Саме він напостійно переніс дім короля в Мінас-Анор, бо Осґіліат був тепер частково спустошений і почав руйнуватися. Мало хто з тих, хто втік від моровиці в Ітілієн або в західні долини, бажав повернутися.

Тарондор, рано зійшовши на престол, правив найдовше з усіх королів Ґондору; однак він зміг лише впорядкувати внутрішні справи королівства й узявся повільно відновлювати його сили. А його син, Телумехтар, пам'ятаючи про смерть Мінарділа і обурений нахабністю корсарів, котрі здійснювали набіги на його узбережжя до самого Анфаласу, зібрав військо і року 1810 взяв Умбар штурмом. У тій битві загинули останні спадкоємці Кастамира, й Умбар на якийсь час повернувся у володіння королів. Телумехтар додав до власного імені титул Умбардасіл. Але в нових бідах, які невдовзі спіткали Ґондор, Умбар був знову втрачений, потрапивши до рук гарадців.

Третім лихом були набіги візників, які виснажували кволу силу Ґондору у війнах, що тривали майже сотню років. Візники були народом або союзом кількох народів, які прийшли зі Сходу; але вони були сильніші та краще озброєні, ніж ті, хто з'являвся до того. Вони пересувались у величезних возах, а їхні ватажки билися на колісницях. Підбурені, як пізніше виявилося, посланцями Саурона, вони несподівано напали на Ґондор і 1856 року в битві на березі Андуїну вбили короля Нармасіла II. Населення східного та південного Рованіону потрапило в рабство; і кордони Ґондору на певний час стиснулися до Андуїну й Емін-Муїлу. [Вважають, що саме в той час у Мордор повернулися Примари Персня.]

Калімехтар, син Нармасіла завдяки повстанню в Рованіоні помстився за батька великою перемогою над східнянами під Даґорладом 1899 року, і на деякий час небезпека відступила. За правління Арафанта на Півночі й Ондогера, сина Калімехтара, на Півдні два королівства знову зібралися на раду — вперше після довгого мовчання та відчуження. Нарешті вони збагнули, що напади з різних місць на володарів Нуменору спрямовує єдина сила та воля. Саме тоді Арведуї, спадкоємець Арафанта, одружився з Фіріель, донькою Ондогера (1940 рік). Однак жодне з двох королівств не було здатне вислати допомогу іншому; бо Анґмар відновив атаки проти Артедайну якраз тоді, коли знову з'явилися візники з великими силами.

Багато візників тепер обійшли Мордор із півдня й уклали союз із людьми Ханду та Близького Гараду; і після цієї великої атаки з півночі та півдня Ґондор був майже зруйнований. Року 1944 король Ондогер і обидва його сини, Артамир і Фарамир, загинули у битві на північ від Мораннону і ворог прорвався в Ітілієн. Однак Еарніл, капітан Південної Армії, переміг у Південному Ітілієні й розбив армію Гараду, що перетнула ріку Пороз. Стрімким маршем він просунувся на північ, зібрав біля себе всіх, кого міг, із Північної Армії, яка відступала, і напав на головний табір візників під час їхнього бенкету — ті були переконані, що Ґондор упав і залишається тільки зібрати здобич. Еарніл захопив табір, спалив вози та вигнав ворогів із Ітілієну. Втікаючи, велика частина візників загинула в Мертвих Болотах.