Розділ «ДОДАТКИ»

Королевою ельфів і людей жила вона з Араґорном сто двадцять років у великій славі та щасті; однак, зрештою, Араґорн відчув наближення старості та зрозумів, що стежина його життя — хоч і довгого — добігає кінця. Тоді він сказав Арвен:

— Нарешті, Зоре моя Вечірня, кохана, найпрекрасніша в цьому світі, мій світ тьмяніє. Глянь! Ми збирали, і ми витрачали, а тепер настає час розплати.

Арвен добре знала, що він має на увазі, й давно це передбачала; та все ж її охопила велика скорбота.

— Невже, володарю, ти передчасно покинеш твій народ, який тебе шанує? — спитала вона.

— Не передчасно, — відповів він. — Якщо я не піду зараз, то невдовзі піду мимохіть. Та й Елдаріон, наш син, уже змужнів для королівської влади.

Тоді, прийшовши в Дім королів на Мовчазній вулиці, Араґорн опустився на довге ложе, яке було приготоване для нього. Там він попрощався з Елдаріоном і віддав йому крилату корону Ґондору та скіпетр Арнору; а тоді всі, крім Арвен, залишили його, і вона стояла одна біля його ложа. І, незважаючи на всю мудрість її та родовід, вона не могла стриматись і благала його залишитися ще хоч на трохи. Вона ще не була стомлена життям і тому відчувала всю гіркоту смертності, яку обрала.

— Зоре моя, — сказав Араґорн, — це справді тяжка година, та вона судилася нам іще того дня, коли ми зустрілися під білими березами в саду Елронда, де нині не гуляє вже ніхто. І на пагорбі Керін-Амрот, коли ми відмовились і від Тіні, й від Сутінків, ми прийняли цю долю. Запитай себе, кохана, чи справді хотіла би ти, щоби я чекав, поки зів'яну й упаду зі свого високого трону, негідний і дурний. Ні, володарко, я останній із нуменорців, Останній король Прадавніх Часів; і мені було дано не тільки потрійний людський вік у Середзем'ї, але також і право піти самому та повернути дар. Отже, тепер я засну.

Я не намагаюсь утішати тебе, бо немає розради для такого болю в цьому світі. Перед тобою останній вибір: відступитися й іти на Небеса, й відвезти на Захід пам'ять про наше спільне життя, яке там буде вічним, хоч і не більше, ніж спогадом; або ж змиритися з Фатумом людей.

— Ні, дорогий володарю, — відповіла Арвен, — цей вибір давно позаду. Тепер немає корабля, який міг би мене відвезти, і я повинна змиритися з Фатумом людей — втратою та мовчанням. Але знай, королю нуменорців: я лише тепер осягнула історію твого народу та його падіння. Як злих дурнів я зневажала цих людей, але, врешті-решт, я співчуваю їм. Бо якщо це справді, як кажуть елдари, Дар Єдиного Людям, то гірко його приймати.

— Так воно здається, — сказав Араґорн. — Але спробуймо не зламатися в останньому випробуванні, ми, які відкинули Темряву та Перстень. У печалі ми йдемо, але не в розпачі. Послухай! Не навічно прикуті ми до кіл цього світу, і поза ними є щось більше, ніж спогад. Прощавай!

— Естелю, Естелю! — заплакала вона, а він узяв її руку, поцілував і заснув. Тоді в його рисах з'явилася велична краса, й усі, хто приходив, дивилися на нього та дивувались; адже бачили вони, що граційність його молодості, мужність його зрілості й мудрість і величність його старості поєднались. І довго він лежав там, образ краси королів людей у славі, не затьмареній іще до розпаду світу.

Арвен вийшла з Дому, і світло її очей згасло, і здалося її народу, що вона стала холодна та похмура, як зимові беззоряні сутінки. Тоді вона попрощалася з Елдаріоном, із доньками та з усіма, кого любила; і полишила вона Мінас-Тіріт, і пішла в Лорієн, і оселилася самотою під в'янучими деревами, доки не прийшла зима. Ґаладріель відійшла, і Келеборн також, і мовчазною була земля.

Нарешті, коли опадало листя мелорнів, але весна ще не настала, вона спочила на Керін-Амроті; і там зеленіє її могила, поки світ не зміниться, а люди наступних поколінь зовсім забули дні її життя, й еланор та ніфредил уже не цвітуть на схід від Моря.

Тут закінчується розповідь — такою вона дійшла до нас із Півдня; і після відходу Вечірньої Зорі вже нічого не сказано в цій книзі про давні часи».

ІІ. Дім Еорла

«Еорл Юний правив народом Еотеоду. Ця земля лежить біля витоків Андуїну, між останнім ланцюгом Імлистих Гір і північною околицею Морок-лісу. Еотеоди прийшли туди у дні правління короля Еарніла II, залишивши землі в долинах Андуїну, між Карроком та Ірисною, і за походженням вони були близькими родичами беорнінгів і мешканців західної частини лісу. Предки Еорла вели свій рід від королів Рованіону, котрі до навали візників володіли землями за Морок-лісом, і тому вони вважали себе родичами королів Ґондору, нащадків Елдакара. Вони полюбляли селитися на рівнинах, особливо цінували коней і мистецтво верхової їзди. Однак у ті дні долини в середній течії Андуїну були вже надто заселені, до того ж над ними скупчувалася тінь Дол-Ґулдура; тому, почувши про поразку Короля-Чаклуна, вони взялися шукати собі земель на Півночі та прогнали залишки народу Анґмару на східний бік Гір. Але при Леоді, батьку Еорла, кількість їх збільшилась, і їм стало дещо тісно на їхній землі.

Року дві тисячі п'ятсот десятого Третьої Епохи нова небезпека почала загрожувати Ґондору. Велика орда диких людей із північного сходу промчала через Рованіон і, підійшовши до Бурих Земель, перетнула Андуїн на плотах. Водночас — випадково, а може, і за чиїмось задумом — орки (вони в той час перед війною з гномами були особливо сильні) напали з Гір. Загарбники спустошили Каленардон, і намісник Ґондору Кіріон послав на північ прохання про допомогу — адже люди з Долини Андуїну віддавна приятелювали з мешканцями Ґондору. Однак у долині Ріки залишалися тільки розрізнені купки мешканців, і повільно збирали там допомогу. Нарешті новини про скруту Ґондору дійшли до Еорла, і хоча здавалося, що було вже запізно, вирушив він із великим загоном вершників.

Отож, прибув він на битву на Келебрантському Полі — так називалася зелена земля, що лежала між Срібною Жилою та Світлою. Там північній армії Ґондору загрожувала поразка. Розбиту на Плато, відрізану з півдня, змушену переправитися через Світлу, її несподівано атакувала армія орків, яка відтиснула північан до Андуїну. Будь-яка надія була втрачена, аж тут із Півночі неочікувано з'явилися вершники й ударили в тил ворога. Тоді все змінилось, і ворог, розбитий ущент, був відтиснутий за Світлу. Еорл із його воїнами переслідував їх, і такий страх наганяла кіннота Півночі на ворога, що загарбників Плато охопила паніка, і вершники переслідували їх на рівнинах Каленардону».

Мешканців цих місць поменшало через Моровицю, й більшість із тих, котрі залишилися, винищили дикі східняни. Тому Кіріон у нагороду за допомогу віддав Каленардон між Андуїном та Ізеном Еорлові та його народу; і вони послали на північ по дружин, дітей і по своє добро й оселились у тій землі. Вони назвали її по-новому — Маркою Вершників, а себе — еорлінгами; а в Ґондорі цю землю називали Роган, а мешканців — рогіримами (тобто Повелителями коней). Так Еорл став першим королем Марки та обрав місцем свого проживання зелений пагорб біля підніжжя Білих Гір, які були південною стіною його країни. Там рогірими жили відтоді як вільні люди, котрі мають своїх королів і власні закони, але в постійному союзі з Ґондором.

У піснях Рогану звучить багато імен правителів і воїнів, а також прекрасних і мужніх жінок — їх і нині згадують на Півночі. Фрумгар, оповідають ці пісні, було ім'я того вождя, котрий привів свій народ до Еотеоду. Про сина його, Фрама, пісні говорять, що він убив Скату, величезного дракона Еред-Мітріна, й відтак звільнив цю землю від хвостатих потвор. Так Фрам здобув велике багатство, але став ворогом гномів, котрі заявляли про свої права на скарби Скати. Фрам не хотів поступатись ані грошем і натомість послав їм намисто зі зубів Скати зі словами: «Таких коштовностей у ваших скарбницях немає, бо їх важко здобути». Дехто каже, що гноми вбили Фрама за цю образу. Великої приязні між еотеодами та гномами не було.