Розділ «ДОДАТКИ»

Ці слова багато хто запам'ятав; але Еарнур був лютий і бажав помститися за свою ганьбу.

Так припинило існування лихе королівство Анґмару; і так Еарнур, капітан Ґондору, викликав сильну ненависть Короля-Чаклуна; та багато років іще мало минути, перш ніж це виявилося».

Так, під час правління короля Еарніла, як пізніше стало зрозуміло, Король-Чаклун, утікаючи з Півночі, повернувся до Мордору й зібрав там під своєю орудою інших Примар Персня. Та лише 2000 року вони вийшли з Мордору через Перевал Кіріт-Унґол і взяли в облогу Мінас-Ітіл. Фортецю вони завоювали року 2002 і заволоділи палантиром вежі. І утримували вони її до кінця Третьої Епохи; Мінас-Ітіл став місцем жаху та був перейменований на Мінас-Морґул. Більшість людей, котрі все ще залишалися в Ітілієні, втекла з Мінас-Морґула.

«Еарнур був подібний на батька своєю мужністю, але не мудрістю. Він мав сильне тіло та гарячий норов; але не взяв собі дружини, бо його єдиною втіхою була боротьба або військові вправи. Він володів зброєю так майстерно, що ніхто в Ґондорі не міг перемогти його на турнірах, які він любив, радше скидаючись на атлета, ніж на капітана чи короля, і зберігаючи силу та вправність набагато довше, ніж це зазвичай буває».

Коли 2043 року Еарнур прийняв корону, король Мінас-Морґула викликав його на двобій, насміхаючись, що він не наважився виступити проти нього у битві на Півночі. Цього разу намісник Марділ стримав гнів короля. Мінас-Анор, який став головним містом володіння та резиденцією королів із днів короля Телемнара, зараз був перейменований на Мінас-Тіріт — як місто, що завжди на сторожі проти зла Морґула.

Еарнур пробув королем тільки сім років, коли володар Морґула повторив виклик, глузуючи, що до слабкого серця його юності король тепер додав неміч старості. Тут Марділ уже не міг стримувати короля, і той із невеликим загоном лицарів поскакав до воріт Мінас-Морґула. І надалі їх не бачили. У Ґондорі вірили, що підступний ворог заманив короля в пастку і що той помер у муках у Мінас-Морґулі; та оскільки не було жодних свідків його смерті, намісник Марділ правив Ґондором від його імені впродовж довгих років.

Тепер спадкоємців королів залишилося мало. Їхня кількість особливо зменшилася через міжусобиці; відтоді королі стали заздрісними та підозріливими до найближчих родичів. Часто ті, на кого падала підозра, втікали до Умбару і там приєднувалися до повстанців, тоді як інші відмовлялися від власного походження та брали за дружин жінок із інших народів.

Отак трапилося, що не знайшлося жодного претендента на корону, хто був би чистого роду або чиї претензії визнали б усі; і спогади про міжусобиці тяжіли над усіма, бо знали, що, коли знову почнуться якісь чвари, Ґондор загине. Тому роки минали, а намісники продовжували правити Ґондором, і корона Еленділа лежала на колінах короля Еарніла в Домі Мертвих, де залишив її Еарнур.

Дім намісників називався Домом Гуріна, бо вони були спадкоємцями намісника короля Мінарділа (1621–1634 рр.), Гуріна з Емін-Арнену, людини високого нуменорського роду. Після нього королі завжди обирали собі намісників серед його спадкоємців; а після правління Пелендура намісництво почали передавати у спадок, як корону, від батька до сина або до найближчого родича

Кожен новий намісник справді отримував посаду разом із присягою «зберігати скіпетр і правити в ім'я короля до його повернення». Однак невдовзі це стало тільки ритуальними словами, на які мало зважали, бо намісники мали всю владу королів. Але багато хто в Ґондорі все ще продовжував вірити, що король справді колись повернеться; а дехто пам'ятав давню династію Півночі, яка, за чутками, продовжувала жити в тіні. Втім, правлячі намісники на такі мрії не звертали уваги.

Однак намісники ніколи не сідали на давній трон, не носили корони та не мали скіпетра. Вони тільки одягали білу мантію як ознаку їхнього стану; і їхній прапор був білого кольору без жодних зображень; а королівський прапор був чорний, зі сімома зірками над білим деревом у цвіту.

Між Марділом Воронве, якого вважають родоначальником намісництва, і Денетором II, двадцять шостим і останнім, були двадцять чотири правлячі намісники Ґондору. Спершу правління було спокійним, але то був час Сторожкого Миру, коли Саурон відступив перед силами Білої Ради, а Примари Персня зачаїлись у Морґульській Долині. Однак уже з часів Денетора І справжнього миру не було ніколи, і навіть коли Ґондор не воював відкрито, його кордони перебували під постійною загрозою.

В останні роки правління Денетора І з Мордору вперше вийшли уруки — могутні чорні орки, — і 2475 року вони перетнули Ітілієн і захопили Осґіліат. Боромир, син Денетора (на його честь був пізніше названий Боромир — один із Загону Дев'яти), розбив їх і відвоював Ітілієн, але Осґіліат був остаточно зруйнований, а його великий кам'яний міст — знищений. Людей там зовсім не залишилося. Боромир був великим капітаном, і навіть Король-Чаклун боявся його. Благородний, прекрасний обличчям, він був сильний як тілом, так і духом, але в тій війні він зазнав морґульської рани, яка вкоротила йому віку, біль передчасно зістарив його, й він помер через дванадцять років після свого батька.

Після нього почалося довге правління Кіріона. Він був пильний і обережний, але багатство Ґондору зменшувалось і сил вистачало тільки на захист кордонів, тоді як вороги (або сила, яка їх спрямовувала) готували напади на Ґондор, яким він не міг завадити. Корсари руйнували його береги, та головна небезпека загрожувала з півночі. На розлогих землях Рованіону, між Морок-лісом і рікою Бистрицею, тепер жили представники жорстокого народу, повністю під тінню Дол-Ґулдура. Вони часто здійснювали набіги через ліс, аж поки геть спустошили долину Андуїну на південь від Ірисної. Чисельність їх постійно зростала за рахунок подібних племен, які приходили зі сходу, тоді як народ Каленардону зменшувався. Кіріонові важко було утримувати кордони вздовж Андуїну.

«Передчуваючи бурю, Кіріон вислав по допомогу на Північ, але було запізно; бо того року (2510) дикі племена, побудувавши багато великих човнів і плотів на східних берегах Андуїну, перебралися через Ріку та змели захисників Ґондору. Військо, яке йшло на допомогу з півдня, було відрізане та загнане на північ за Світлу, і там орда орків із Гір раптово напала на нього й відтіснила до Андуїну. Тоді з півночі прийшла неочікувана допомога. Ґондор уперше почув бойові заклики роганців. Еорл Юний підійшов із вершниками, відтіснив і переслідував ворогів аж до полів Каленардону, поки не винищив усіх. Кіріон подарував цю землю Еорлові, а той склав Кіріонові Присягу Еорла про дружбу та допомогу в разі скрути або на заклик володарів Ґондору».

У дні Берена, дев'ятнадцятого намісника, ще більша небезпека підійшла до Ґондору. Три величезні флоти, які довго готувалися, прибули з Умбару та Гараду і великими силами атакували узбережжя Ґондору; і ворог висадився у багатьох місцях, навіть далеко на півночі в гирлі Ізену. Водночас на роганців напали зі заходу та сходу і землю їхню спустошили, а їх вигнали в долини Білих Гір. Того року (2758) на Півночі та Сході почалася Довга Зима з холодами та великими снігопадами, яка тривала майже п'ять місяців. Гельм із Рогану та обидва його сини загинули в тій війні; і в Еріадорі та Рогані запанували нещастя і смерть. Але в Ґондорі, на південь від гір, усе було не так погано, і ще до приходу весни Береґонд, син Берена, подолав загарбників і відразу вислав допомогу Рогану. Він був найкращим капітаном Ґондору з часів Боромира; і коли він перейняв владу від батька (2763 р.), Ґондор почав відновлювати силу. Однак Роган повільніше зцілювався від завданих йому ран. Саме через те Берен радісно зустрів Сарумана та віддав йому ключі від Ортханка; і з того року (2759) Саруман став жити в Ізенґарді.

У дні правління Береґонда в Імлистих Горах спалахнула Війна гномів і орків (2793–2799 рр.), про яку на південь дійшли тільки чутки, аж нарешті орки, втікаючи з Нандугіріону, спробували перетнути Роган і закріпитись у Білих Горах. Упродовж довгих років у долинах відбувалися бої, аж поки ця небезпека не була подолана.

Після смерті Белекгора II, двадцять першого намісника, загинуло також і Біле Дерево в Мінас-Тіріті; але його залишили стояти, «до повернення короля», бо не могли відшукати насіння дерева.

При Туріні II вороги Ґондору знову заворушилися; бо зростала міць Саурона і наближався день його відродження. Усе населення Ітілієну, крім кількох найсміливіших, переселилося на захід, за Андуїн, бо землю заповнили орки з Мордору. Саме Турін збудував таємні укриття для своїх воїнів, і одне з них — Геннет-Аннун — прослужило найдовше. Турін також знов укріпив острів Каїр-Андрос для захисту Анорієну. Однак головна небезпека чигала з півдня, де гарадці зайняли Південний Ґондор, і численні битви відбувалися біля Порозу. Коли Ітілієн був захоплений, король Фолквайн Роганський виконав Присягу Еорла й віддав свій борг за допомогу, надану Береґондом, виславши багато воїнів до Ґондору. З їхньою поміччю Турін переміг при переправі через Пороз, але обидва сини Фолквайна загинули у бою. Вершники поховали їх за звичаєм свого народу, і над братами-близнюками насипали один курган. Давно стоїть він, Гауд-ін-Ґванур, високо на березі ріки, і вороги Ґондору бояться проходити біля нього.

Після Туріна правив Турґон, але про його правління переважно пам'ятають лише те, що за два роки до його смерті Саурон знову відродився й відкрито заявив про себе; він знову прибув до Мордору, де на нього давно чекали. Тоді знову піднявся Барад-дур, Фатум-гору охопило полум'я, а останні мешканці Ітілієну повтікали. Коли помер Турґон, Саруман зайняв Ізенґард і укріпив його.