Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Так, — відповів Ґандалф. — Якщо ти досі спав, то розплющ очі! — І постукав у двері.

Двері відчинилися ніби самі собою. Піпін зазирнув у велику залу. Світло падало крізь високі вікна з обох боків із-за рядів колон, які підтримували стелю. Колони зі суцільного чорного мармуру вінчали вирізьблені фігури невідомих тварини та рослини, а високе склепіння з барвистими візерунками відсвічувало тьмяним золотом. Ані завіс, ані гобеленів, ніяких плетених чи дерев'яних речей не було в цій довгій урочистій залі; та між колонами застигло мовчазне товариство високих статуй із холодного каменю.

Піпінові вони нагадали тесані скелі Арґоната, і з трепетом подивився він на цю алею давно померлих королів. У глибині зали, на підвищенні з багатьох сходинок, стояв високий трон під мармуровим балдахіном у вигляді коронованого шолома; на стіні поза ним було вирізьблене та викладене зі самоцвітів квітуче дерево. Але трон був порожній. На широкій і високій нижній сходинці стояло крісло, чорне та без оздоб, і на ньому сидів, опустивши очі, старий чоловік. У руці він тримав білий ціпок із позолоченим навершям. Він не підвів погляду. Вони повільно підійшли і зупинилися за три кроки від крісла. Тоді Ґандалф сказав:

— Вітаю тебе, правителю й наміснику Мінас-Тіріта, Денеторе, сину Ектеліона! У цю темну годину я прийшов із порадою та звістками.

Тут старий підвів голову. Піпін побачив точене обличчя з гордими рисами кольору слонової кістки, орлиний ніс і глибоко посаджені темні очі; і згадав не Боромира, а радше Араґорна.

— Година і справді темна, — мовив старий, — і ти зазвичай приходиш у такі часи, Мітрандіре. Та хоч усі знаки віщують близький кінець Ґондору, темрява в моїй душі набагато більша за темряву над Ґондором. Мені доповіли, що ти привіз зі собою свідка загибелі мого сина. Чи він це?

— Це він, — відповів Ґандалф. — Один із двох. Другий — при Теодені Роганському і прибуде незабаром. Як бачиш, він дрібнолюдик, але у пророцтві йдеться не про нього.

— Однак він дрібнолюдик, — похмуро мовив Денетор, — і це слово мені мало подобається, відколи темне пророцтво розтривожило нашу раду і примусило мого сина вирушити в похід назустріч смерті. Мій Боромире! Ти потрібен нам зараз. Замість тебе мусив піти Фарамир.

— Він би пішов, — сказав Ґандалф. — Але не будь несправедливий у своєму горі! Боромир сам вирішив піти і не поступився би нікому. Він був владний муж і завжди досягав того, чого бажав. Я довго мандрував із ним і встиг його добре вивчити. Але ти згадав про його смерть. Тебе сповістили ще перед нашим приходом?

— Я отримав оце, — відповів Денетор і, відклавши ціпок, узяв із колін річ, на яку дивився. У двох руках він тримав половинки великого рога, розколеного посередині, — ріг дикого тура, оправлений сріблом.

— Це ріг, який завжди носив Боромир! — вигукнув Піпін.

— Правильно, — погодився Денетор. — А перед ним носив його я, як і всі найстарші сини в моєму роді з тих найдавніших часів перед падінням королів, коли Воронділ, батько Марділа, полював на білих буйволів Арава на рівнинах Руну. Тринадцять днів тому з північного пограниччя долинув тихий заклик цього рогу, й Ріка принесла мені його розколотим: він уже не заграє. — Старий замовк, і запала важка тиша.

Раптом він звернув темний погляд на Піпіна:

— Що ти скажеш на це, дрібнолюдику?

— Тринадцять… тринадцять днів, — запнувся Піпін. — Так, гадаю, так і було. Так, я стояв поруч, коли він засурмив. Але допомога не прийшла. Тільки ще більше орків.

— Отак, — сказав Денетор, пронизливо вдивляючись в обличчя Піпіна. — Ти був там? Розповідай про все! Чому не надійшла допомога? І як тобі вдалось урятуватись, а йому ні, такому могутньому витязеві лише з купкою орків супроти нього?

Піпін почервонів і забув про страх.

— Наймогутніший витязь може загинути від однієї стріли, — сказав він, — а Боромира пронизала не одна. Коли я востаннє його побачив, він опустився біля дерева і виривав із грудей чорноперу стрілу. Тут я знепритомнів і потрапив у полон. Після того я його не бачив і про нього не чув. Але я шаную пам'ять про нього, бо він був дуже хоробрий. Він загинув, рятуючи мого родича Меріадока та мене, коли нас підстерегли в лісі солдати Темного Володаря; і хоча він загинув і не визволив нас, моєї вдячності це не применшує.

І Піпін глянув просто в очі старому, бо в ньому раптом прокинулася гідність, уражена презирством і підозрою цього холодного голосу.

— Без сумніву, мало користі принесе служба гобіта, дрібнолюдика з північного Ширу, такому великому правителеві людей, однак, попри те, я пропоную свою службу як сплату мого боргу.