Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Вона вже тут, — відповів Ґандалф. — Я прилетів на її крилах. Пропустіть мене! Я поспішаю до Денетора, доки він іще править. Що би не трапилось у майбутньому, колишньому Ґондору скоро кінець. Пропустіть!

І люди розступилися, скорившись владі його голосу, ні про що не розпитуючи, хоч усі здивовано видивлялися на гобіта, котрий сидів попереду, та на коня. Бо мешканці Міста дуже мало їздили верхи і на вулицях бачили коней не часто, лише під гінцями їхнього правителя. І люди казали:

— Це, очевидно, кінь із видатних табунів роганського короля. Мабуть, незабаром рогірими прийдуть нам на підмогу.

А Тінебор гордовито ступав по крутій і звивистій дорозі.

Мінас-Тіріт був розташований на сімох рівнях, кожен із яких врізався в гору, кожен був оточений стіною, а в кожній стіні були свої ворота. Але ворота не розташовувалися на одній лінії: Великі Ворота Міської Стіни виходили на схід, але наступні — на чверть кола на південь, треті — на північ, і так до самого верху; тому брукована дорога, що піднімалася до Цитаделі, повертала то в один бік, то у другий. І щоразу, перетинаючи лінію Великих Воріт, вона проходила крізь прорубаний у скелястому бескиді тунель, випнутий уперед гребінь якого розтинав усі рівні, крім першого. Постала в первісному творенні гір, довершена працею та вмінням давніх майстрів, із широкої площі за Воротами до найвищого рівня здіймалася височенна скеля, що стриміла на схід, мов гострий корабельний кіль. Угорі скелю оточувала зубчаста стіна, тож із неї, мов із палуби, можна було спостерігати за Воротами, які знаходилися на сімсот футів нижче. Вхід до Цитаделі, вирубаний у самій скелі, був також звернутий на схід; звідти до сьомих воріт збігав довгий прохід, освітлений ліхтарями. Саме ним можна було вийти до Верхнього Двору та Фонтанної Площі біля підніжжя Білої Вежі, стрункої та прекрасної, висотою п'ятдесят сажнів до шпилю, на якому знамено намісників майоріло на висоті сотні футів над рівниною.

То була справді неприступна цитадель, її не взяло би жодне військо, доки вона мала захисників; хіба би вороги піднялися з тилу кручами Міндоллуїну та перейшли вузькою перемичкою, що з'єднувала Місто з горою. Але цей відріг, що піднімався до рівня п'ятого кола, був добре укріплений великим валом на самому краю західного урвища; й у цьому мовчазному місці між горою та вежею у склепінчастих могилах спочивали королі та правителі минулих часів.

З усе більшим захопленням Піпін дивився на це величне кам'яне місто, більшого та гарнішого за яке він і вві сні не бачив; могутніше за Ізенґард і набагато красивіше. Однак насправді місто з року в рік занепадало, і мешканців у ньому було наполовину менше, ніж колись. На кожній вулиці траплялися великі будинки чи двори, на дверях яких і над арками були вирізьблені гарні літери дивних і стародавніх форм, — імена, подумав Піпін, великих людей і їхніх родин, які мешкали тут; але тепер усюди стояла тиша, нічиї кроки не дзвеніли на широких сходах, нічиї голоси не лунали у просторих залах, нічиї обличчя не визирали з дверей чи темних вікон…

Нарешті вони виїхали з тіні сьомих воріт, і тепле сонце, що сяяло за рікою, коли Фродо йшов лугами Ітілієну, горіло тут на гладких стінах, могутніх колонах і на крутій арці зі замковим каменем у вигляді коронованої голови. Ґандалф спішився, бо коней у Цитадель не пропускали, й Тінебор, вислухавши тихе слово господаря, дозволив себе відвести.

Вартові при воротах були одягнені в чорне, а їхні шоломи мали незвичну форму — високі, з довгими пластинами для захисту щік, прикрашені білими крилами чайок; але шоломи блищали сріблом, бо насправді були викувані з мітрилу — в давні часи колишньої величі. На чорних туніках було вигаптуване квітуче сніжно-біле дерево під срібною короною та променистими зірками. Такий був стрій нащадків Еленділа, і нині його носила тільки Варта Цитаделі перед Фонтанним Двором, де колись росло Біле Дерево.

Звістка про появу прибульців уже дійшла до сторожі, і їх відразу пропустили, мовчки, без питань. Ґандалф швидко перейшов викладений білими плитами двір. Посеред яскраво-зеленого лугу у промінні ранкового сонця іскрився гарний водограй; але там, схилившись над водоймою, стояло сухе дерево, і з голого та поламаного віття бризки водограю сумно скрапували назад у чисту воду.

Піпін глянув на дерево, поспішаючи за Ґандалфом. Воно йому здалося печальним, і він здивувався, навіщо залишили сухе дерево посеред доглянутого лугу.

Сім зір, каменів сім і одне біле древо.

Йому згадалися слова, які шепотів Ґандалф. І тут він опинився під дверима сяючої вежі і, тримаючись чарівника, проминув високих мовчазних прибрамних вартових і ввійшов під кам'яні склепіння, у прохолодну лунку напівтемряву.

Вони пішли довгим і порожнім коридором, і Ґандалф говорив Піпінові на ходу:

— Зважуй кожне слово, пане Переґріне! Зараз не час для гобітських балачок. Теоден — добродушний старий. Денетор — зовсім інший, гордий і проникливий, людина високого походження та великої влади, хоч і не зветься королем. Говорити він буде здебільшого з тобою і розпитуватиме чимало, оскільки ти можеш розповісти йому про його сина Боромира. Він дуже його любив, може, навіть занадто; мабуть, через те, що вони зовсім різні. Та, прикриваючись цією любов'ю, він спробує вивідати у тебе те, чого не зможе дізнатися від мене. Не говори зайвого і мовчи про завдання Фродо. Я поговорю про це з ним у належний час. І без потреби не згадуй про Араґорна.

— А чому? Що не гаразд із Бурлакою? — зашепотів Піпін. — Він сам збирався сюди, хіба ні? Та й він усе одно з'явиться тут.

— Можливо, можливо. Хоча, якщо з'явиться, то в такий спосіб, що ніхто не очікуватиме, навіть сам Денетор. Так навіть буде краще. У будь-якому разі нам не випадає сповіщати про його появу.

Ґандалф зупинився перед високими дверима з полірованої бронзи.

— Ось бачиш, пане Піпіне, зараз нема часу викладати тобі історію Ґондору; хоча було би краще, якби ти вивчив дещо, коли лазив по пташині гнізда та швендяв лісами Ширу. Але роби, як наказую! Подумай, чи мудро, принісши могутньому правителеві звістку про смерть його спадкоємця, водночас сповіщати про появу того, хто, якщо з'явиться, заявлятиме про право на королівський престол. Цього тобі досить?

— На престол? — здивувався Піпін.