Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Я ручуся за нього перед троном Денетора, — сказав Ґандалф. — А щодо мужності, то її не вимірюють зростом. Він пройшов через більше битв і випробувань, аніж ти, Інгольде, хоча ти й удвічі вищий за нього; і зараз він повертається зі штурму Ізенґарда, звідки ми привезли новини, і він страшенно втомлений, інакше я розбудив би його. Звуть його Переґрін, він дуже відважний чоловік.

— Чоловік? — із сумнівом перепитав Інґольд, решта почала сміятися.

— Чоловік! — вигукнув Піпін, нарешті пробудившись. — Чоловік! Зовсім ні! Я гобіт, а не чоловік, а відважний лише з необхідності. Не слухайте Ґандалфа!

— Такі слова до лиця доблесному лицареві, — сказав Інґольд. — Але хто такий гобіт?

— Дрібнолюдик, — відповів Ґандалф. — Ні, не той, про котрого говорилося, — додав він, помітивши подив в очах чоловіків. — Не той, але його родич.

— Так, а ще — супутник у поході, — додав Піпін. — І Боромир із вашого міста був з нами, й він урятував мене в північних снігах, а потім загинув, захищаючи мене від хмари ворогів.

— Заспокойся! — сказав Ґандалф. — Новину про це горе найперше слід принести батькові.

— Про це ми вже здогадалися, — відповів Інґольд, — тому що останнім часом були дивні знаки. Проїжджайте вже! Правитель Мінас-Тіріта захоче побачити того, хто несе останні новини про сина, людина він чи…

— Гобіт, — підказав Піпін. — Мало чим я здатен прислужитися вашому правителеві, та зроблю все, що зможу, в пам'ять про звитяжного Боромира.

— Щасти вам! — сказав Інґольд, і воїни розступилися, пропустивши Тінебора, і той пройшов крізь вузькі ворота в мурі.

— Потіш Денетора доброю порадою в тяжкий для нього та нас усіх час, Мітрандіре! — вигукнув Інґольд. — Але, кажуть, твої звістки завжди про горе й біду.

— Тому що я приходжу нечасто й тільки тоді, коли потрібна моя допомога, — відповів Ґандалф. — А щодо поради, то скажу вам таке: ви занадто пізно взялися за мури Пеленнору. Хоробрість ваша буде найкращим захистом проти навислої бурі — ось яка моя надія. Бо не тільки лихі новини приніс я. Відкладіть кельми і гостріть мечі!

— Роботу закінчимо до вечора, — сказав Інґольд. — Ця ділянка муру найменше відкрита для атаки, бо обернена до дружніх нам роганців. Про них ти нічого не чув? Чи відгукнуться вони на заклик, як думаєш?

— Так, прийдуть. Але вони вже витримали не одну битву у вашому тилу. Жодна дорога не є вже безпечною. Будьте уважні! Якби не Ґандалф Лиховісник, вам назустріч виїхало би вороже військо з Анорієну, а не Вершники Рогану. Та все ще може трапитися. Прощавайте і не дрімайте!

Ґандалф виїхав на широку рівнину за Раммас-Ехором. Так ґондорці назвали зовнішній мур, збудований із великими зусиллями після того, як на Ітілієн упала тінь їхнього Ворога. Мур простягався на десять чи й більше ліг від підніжжя гір і назад, оточуючи рівнину Пеленнору — прекрасні та родючі землі на пологих схилах і терасах, які спадали до заплав Андуїну. Найдалі від Великих Воріт Міста, на північному заході, мур був на відстані чотирьох ліг, і там, уздовж крутого берега, пролягав понад вузькою долиною вздовж ріки; і мур той був високий і міцний, бо в цьому місці, захищеним стінами насипом, проходила дорога від бродів і мостів Осґіліата через ворота з укріпленими вежами. Найближче мур проходив за лігу до Міста, і це було на південному сході. Там Андуїн, огинаючи плавною дугою пагорби Емін-Арнену в Південному Ітілієні, круто повертав на захід, а мур нависав просто над берегом; і під ним знаходилися причали Гарлонду, куди прибували кораблі, які підіймалися з південних провінцій.

На міських околицях було багато родючих нив і фруктових садів, за садибами розташувалися стодоли та комори, кошари для овець і корівники; безліч струмків збігала по зеленій долині до Андуїну. Однак пастухів і землеробів тут було небагато, і більшість ґондорців мешкала в сімох колах Міста, в підгірних долинах Лоссарнаху або далі на південь у прекрасному Лебенніні з його п'ятьма бистрими річками. Там, між горами та морем, жили суворі люди. Їх вважали ґондорцями, однак кров їхня була мішана, і серед них траплялися низькорослі та смагляві, чиї предки походили зі забутого народу, що жив у тіні гір у Темні Роки ще до появи королів. А далі, у великій провінції Белфалас, у замку Дол-Амрот над Морем, мешкав родовитий князь Імрагіл, і люди його були високі та гордовиті, з очима кольору морської хвилі.

Ґандалф їхав мовчки. Тим часом небо світліло, й Піпін при-піднявся та озирнувся. Ліворуч лежало море імли, що гуснула до темряви на сході; праворуч здіймали верхівки гори, круто і раптово обриваючись на заході, так наче при створенні світу Ріка проклала собі шлях крізь велику перепону, вирізавши широку долину, що стала полем битв і розбрату на прийдешні часи. І там, де закінчувалися Білі Гори, Еред-Німрас, Піпін побачив, як і обіцяв Ґандалф, темну масу гори Міндоллуїн, фіолетові тіні в її високих ущелинах і крутий схил, що білів у вранішньому сонці. На великому уступі гори стояло Незламне Місто, і його сім кам'яних стін були такі могутні та стародавні, що здавалося, ніби їх не збудували, а витесали велети зі самих кісток землі.

Піпін захоплено дивився на стіни, які змінювали колір із сірого до білого, рожевіючи зі світанком; і раптом сонце піднялося над східною тінню і яскраво залило кам'яне лице Міста. І Піпін зойкнув, бо Вежа Ектеліону, що здіймалася над верхнім колом, перламутром засяяла на тлі неба, висока та прекрасна, а її шпиль заблищав, мов кришталевий; і на стінах ранковий вітер розвіяв білі знамена, і дзвінко заграли срібні сурми.

Отак, зі сходом сонця, Ґандалф із Переґріном під'їхали до Великих Воріт Мінас-Тіріта, і залізна брама розчинилася перед ними.

— Мітрандір! Мітрандір! — закричали ґондорці. — Тепер зрозуміло, що буря вже близько!