Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Прощавай, пане голбитле! Тіло моє розбите. Я відходжу до прабатьків. Але тепер навіть у їхньому шляхетному товаристві мені не буде соромно. Я здолав Чорного Змія. Похмурий ранок, світлий день, золотий вечір.

Мері не міг говорити і знову розплакався.

— Вибач мені, володарю, — вимовив він нарешті, — я не виконав твоєї волі й можу тільки оплакати нашу з тобою розлуку.

Старий король посміхнувся:

— Не журися! Я прощаю тебе. Навіщо краяти щире серце? Живи довго і щасливо, а коли в мирний час будеш розпалювати свою люльку, то згадуй мене! Адже ніколи вже не сяду я з тобою в Медусельді, як обіцяв, і не розкажеш ти мені про ваше зілля.

Він прикрив очі, й Мері схилив голову біля нього. Нарешті він знову заговорив:

— Де Еомер? Темрява застеляє очі, а я хотів би побачити його перед смертю. Йому бути королем. І передай вітання Еовіні. Вона… вона так не хотіла розлучатися зі мною, я вже не побачу її, а вона мені дорожча за доньку.

— Володарю, володарю, — почав Мері, затинаючись, — вона… Та цієї миті здійнявся страшний шум, довкола заграли роги і труби.

Мері озирнувся: він уже забув про війну та про все на світі, і здавалося, що минула не одна година, відколи король помчав до своєї загибелі, а насправді все сталося зовсім недавно. А тепер він побачив, що може опинитися в самій гущавині битви, яка от-от розпочнеться.

Нові полки ворога поспішали дорогою від Ріки; й від муру підходили легіони Морґулу; з півдня — піхота з вершниками Гараду, а за ними ступали мумаки з бойовими вежами на здоровенних спинах. Але на півночі Еомер із білим султаном на шоломі вів розгорнутий стрій рогіримів, готових до атаки; і з Міста вийшли всі до одного воїни, і попереду майорів стяг Дол-Амрота зі Срібним Лебедем, і ворог утікав од воріт.

У голові в Мері зблиснула думка: «Де ж Ґандалф? Хіба він не тут? Може, він урятував би короля й Еовіну?» Але тут підскакав Еомер, а з ним — лицарі двору, котрі вціліли й упоралися з кіньми. Здивовано дивилися вони на мертву потвору, і коні їхні боялися підступити до неї. Та Еомер зіскочив зі сідла, підійшов і став мовчки біля Теодена, вражений горем.

Один із лицарів вийняв королівський стяг із руки прапороносця Гутлафа, який мертвий лежав неподалік, і високо підняв його. Теоден повільно розплющив очі. Помітивши свій стяг, він знаком велів передати його Еомерові.

— Вітаю тебе, королю Марки! — мовив він. — Іди і перемагай! Попрощайся за мене з Еовіною!

І так він помер, не знаючи, що Еовіна лежала поруч із ним. І воїни плакали, вигукуючи:

— Король Теоден! Король Теоден!

І сказав їм Еомер:

Довго не тужіть! Був могутнім витязь,

славно померлий. Як зведуть могилу,

плачуть хай жінки. Ми ж — до бою!

Однак він і сам плакав, виголошуючи ці слова.