Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

Нічого іншого сказати він не спромігся. Він почувався дуже маленьким, усі ці похмурі слова бентежили та гнітили його. Як ніколи бракувало йому невгамовної веселості Піпіна. Вершники були готові, коні переступали ногами; швидше б у дорогу — і по всьому…

Теоден кивнув Еомерові, й той підняв руку та голосно віддав наказ, і роганці рушили. Вони перетнули Гельмів Яр, з'їхали в ущелину, а тоді швидко завернули на схід, на стежку, що якусь милю зміїлася біля підніжжя, а потім ішла на південь і ховалась у горах. Араґорн під'їхав до Яру і стежив за ними, аж поки вони не зникли з очей. Потім звернувся до Галбарада:

— Ось поїхали троє тих, кого я люблю, і найдрібнішого — не менше за інших. Не знає він, що його чекає, та якби знав, усе одно поїхав би.

— Невеликий народ, але чималого вартий, ці гобіти, — сказав Галбарад. — Мало їм відомо про те, як довго оберігаємо ми їхні кордони, однак я їм не дорікаю.

— А тепер наші долі тісно переплетені, — сказав Араґорн. — На жаль, мусимо знову розлучатися. Ну, гаразд, мені треба перекусити, а тоді в дорогу. Леґоласе, Ґімлі, ходіть зі мною! Мушу з вами поговорити.

Вони разом повернулися до Горнбурґа; та Араґорн якийсь час сидів мовчки за столом, а друзі чекали, коли він заговорить.

— Ну, розказуй! — мовив нарешті Леґолас. — Розказуй, і світліше стане на душі! Що трапилося, відколи ми приїхали сірого ранку в це похмуре місце?

— Двобій важчий, аніж битва біля Горнбурґа, — відповів Араґорн. — Я зазирнув у Камінь Ортханка, друзі мої.

— Ти зазирав у той клятий чародійський камінь! — скрикнув Ґімлі з переляком і здивуванням на обличчі. — Ти розказав щось… йому? Навіть Ґандалф боявся цього!

— Ти забув, із ким говориш, — відповів Араґорн суворо, й очі його блиснули. — Що я можу йому розказати? Хіба я не назвався відкрито перед воротами Едораса? Ні, Ґімлі, — сказав він м'якшим голосом, обличчя стало лагіднішим, і тепер він виглядав, як людина, котра працювала багато безсонних ночей. — Ні, друзі мої, я законний спадкоємець Каменя, маю і право, і силу ним користуватися, принаймні так я вважав. Право моє незаперечне. А сили вистачило… ледь-ледь.

Він глибоко зітхнув.

— То була жорстока сутичка, й утома ніяк не минає. Я не сказав йому ні слова, проте, врешті-решт, я підкорив Камінь моїй волі. Одне лише це для нього вже нестерпне. І він побачив мене. Так, добродію Ґімлі, побачив, але не в такому вигляді, в якому бачиш ти. Якщо це піде йому на користь, значить, я зробив погано. Та, мабуть, ні. Гадаю, для нього це удар у саме серце — дізнатися, що я живий і ходжу по світі; до останнього часу він цього не знав. Очі Ортханка не розгледіли мене в обладунках Теодена; та Саурон не забув про Ісілдура і меч Еленділа. А тепер, саме в годину його величезних задумів, з'являються і спадкоємець Ісілдура, і Меч; я показав йому лезо, наново перекуте. Він іще не досить могутній, аби піднятися над страхом; ні, його ще гризуть сумніви.

— Однак сила його величезна, — сказав Ґімлі, — і тепер він іще швидше завдасть удару.

— Поквапливий удар часто не влучає в ціль, — зазначив Араґорн. — Ми повинні піти в наступ, а не чекати, поки вдарить Ворог. Розумієте, друзі мої, коли я здолав Камінь, мені багато чого відкрилося. Я побачив, що з півдня на Ґондор насувається серйозна небезпека, яка відтягне великі сили від оборони Мінас-Тіріта. Якщо ми швидко не перепинимо шлях цій загрозі, днів за десять Місто буде втрачене.

— Значить, і буде втрачене, — мовив Ґімлі. — Яку ж допомогу туди відіслати, і як туди встигнути вчасно?

— Посилати нікого, тому я мушу йти сам. Але є тільки один шлях через гори, який приведе мене до узбережжя вчасно, доки ще не все втрачено. Це — Стежина Мертвих.

— Стежина Мертвих! — сказав Ґімлі. — Жахлива назва, і, як я помітив, роганцям не до вподоби. Чи можуть живі пройти тією стежкою і не загинути? А навіть якщо пройдемо, що кількоро нас протиставить цілій армії Мордору?

— Живі не ходили тією дорогою з часів появи тут рогіримів, — сказав Араґорн, — бо вона для них закрита. Але в цю темну годину спадкоємець Ісілдура може пройти, якщо наважиться. Ось послухайте! Сини Елронда з Рівендолу принесли мені ці слова від їхнього батька, наймудрішого знавця переказів: «Нехай Араґорн пригадає слова ясновидця, а ще — про Стежину Мертвих».

— А які слова ясновидця? — спитав Леґолас.

— Так говорив Мальбет Ясновидець із часів Арведуї, останнього короля у Форності: