Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— І я сподіваюся, — сказав Фродо й зітхнув. — Останній удар. Але тільки подумати — під самим порогом Торбиного Кута! Ні сподіватися на таке, ні боятися такого я не міг.

— Я би не сказав, що це кінець, поки ми не наведемо тут лад, — похмуро буркнув Сем. — А часу та зусиль на це піде багато.

IX. Сірі гавані

Наведення ладу і справді вимагало чимало зусиль, але не стільки часу, як того боявся Сем. Наступного дня після битви Фродо поїхав до Великого Ритова звільняти з Підвалів в'язнів. Одним із перших знайшли Фредеґара Виприна, тепер уже не тлустого, як раніше. Його взяли, коли бандити викурювали загін повстанців, який він переводив до їхніх сховків у Борсучанах через схили Лякливого.

— Краще би ти пішов із нами, бідолашний Фредеґаре! — сказав Піпін, коли в'язня виносили нагору, бо ноги його не тримали.

Фредеґар розплющив одне око та спробував шанобливо усміхнутися.

— Хто цей молодий велетень із гучним голосом? — прошепотів він. — Невже маленький Піпін! Який зараз твій розмір капелюха?

Потім звільнили Лобелію. Бідолашна виглядала дуже старою та худою, коли вони знайшли її в темній і тісній камері. Вона забажала вийти сама, а коли з'явилася, спираючись на руку Фродо та стискаючи парасольку, її так радо зустріли, що вона розчулилась і від'їхала вся у сльозах. Лобелія ніколи не тішилася загальною любов'ю. Однак звістка про загибель Лотто приголомшила її, і вона не захотіла повертатися до Торбиного Кута. Вона віддала садибу Фродо, а сама поїхала до рідні, Чересівзі Скелебудів.

Коли навесні наступного року бідолашна стара померла — зрештою, їй була вже за сто, — Фродо був здивований і зворушений: вона залишила йому всі її збереження та майно Лотто для допомоги гобітам, котрі через колотнечу втратили домівки. І так закінчилася родова ворожнеча.

Старий Віл Білостоп просидів у Підвалах довше за всіх, і хоча з ним поводилися не так погано, як із іншими, йому довелося довго від'їдатись, аби знову стати схожим на мера; тож Фродо погодився попрацювати його заступником, поки пан Білостоп не погладшає. На посаді заступника мера він зробив єдину справу: скоротив кількість шерифів і чітко визначив їхні обов'язки. Виганяти рештки бандитів доручили Мері та Піпінові, й вони швидко з цим упоралися. Банди на півдні, почувши про Битву в Поріччі, втекли з краю і не чинили опору танові. Ще до кінця року кількох упертих оточили в лісах і допровадили до кордонів.

Тим часом швидко рухалися відновні роботи, і Сем був дуже заклопотаний. Коли треба або коли є настрій, гобіти стають працьовитими, як бджоли. Знайшлося сотні охочих рук різного віку, від малих, але спритних рученят хлопчиків і дівчаток, до натруджених, мозолястих рук бабусь і дідусів. Уже до зимового сонцестояння ні цеглинки не залишилося від усіх шерифських відділків чи від будь-чого, збудованого «людьми Шаркі»; а цеглу використали на ремонт багатьох старих нір, аби в них стало затишніше та сухіше. Великі припаси всілякого добра, харчів і пива було знайдено на складах, у коморах і покинутих норах, а найбільше — в тунелях Великого Ритова й у старих каменярнях у Лякливому; тож Новий рік відсвяткували веселіше, ніж сподівались.

У Гобітоні, навіть іще перед тим як знести новий млин, стали наводити лад на Пригірку й у Торбиному Куті, а також відбудовувати Торбин Узвіз. Піщаний кар'єр засипали і насадили на його місці садок, а з південного боку Пригірка вирили нові нори, з цегляними стінами. Дідуся поселили під номером три, й він усе повторював — байдуже, чи хтось його чув:

— Лихо не без добра, я завжди так казав! І добре Все те, що закінчується ще Краще!

Трохи посперечалися, як назвати нову вуличку. Думали про «Бойові Сади» або «Кращі Сміали». Та зрештою гору взяв здоровий гобітський глузд, і назвали просто: «Новий Узвіз». Лише в Поріччі, жартуючи, його називали Могилою Шаркі.

Найбільшою втратою були дерева, бо, за наказом Шаркі, їх нещадно вирубували по всьому Ширу; і Сем переймався цим найбільше. Адже таку шкоду не можна було виправити відразу, і лише його правнуки, думав він, побачать Шир таким, яким він має бути.

Тоді раптом, одного дня — адже він тижнями не мав часу згадувати про свої пригоди, — він пригадав про дар Ґаладріель. Сем дістав скриньку та поніс показати її іншим Мандрівникам (тепер їх усі називали так) і спитати їхньої поради.

— А я вже думав, коли це ти про неї згадаєш, — сказав Фродо. — Відкривай!

Скринька була наповнена м'яким сірим порохом, а в ньому лежала насінина, мов горішок у сріблястій шкаралупі.

— Що мені з цим робити? — запитав Сем.

— Розвій за вітром, а тоді подивимося, що буде, — порадив Піпін.