Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Еге ж, і що швидше, то краще, — підтакнув Мері. — І не будь із ним надто м'який! Адже це він притягнув сюди цих розбійників і відповідає за все зло, яке вони накоїли.

Фермер Хатон відрядив з ними дві дюжини міцних гобітів.

— Ми не знаємо напевне, що в Торбиному Куті немає розбійників, — сказав він. — Усіляке може бути.

Незабаром вирушили. Фродо, Сем, Мері та Піпін ішли попереду.

Це були одні з найсумніших годин у їхньому житті. Висока труба все вище здіймалася перед ними; коли вони наблизилися до старого села за Річкою, то за рядами нових негарних будинків уздовж дороги у всій понурій і брудній потворності перед ними постав новий млин — велика цегляна будівля, що осідлала потік і забруднювала його димними та смердючими викидами. Уздовж дороги були повалені всі до одного дерева.

Коли вони перейшли міст і подивилися нагору, на Пригірок, у них перехопило подих. Навіть побачене в Дзеркалі не приготувало Сема до такого видовища. Стару Комору на західному боці розібрали, а її місце зайняли ряди вимащених смолою сараїв. Усі каштани зникли. Усі насипи перекопані, а живоплоти викорчувані. Величезні вози безладно стояли на голому, витолоченому полі. Торбин Узвіз зяяв піщаним кар'єром. Торбиного Кута не видно було за купою великих бараків.

— Вони зрубали його! — скрикнув Сем. — Вони зрубали Святкове Дерево!

Він показав на те місце, де росло дерево, під яким Більбо виголосив його Прощальну Промову. Тепер там лежав мертвий обчухраний стовбур. То була остання крапля, і Сем розплакався.

Його схлипування перервав голосний сміх. Через низьку огорожу млина перевалився похмурий гобіт, із закіптюженим обличчям і брудними руками.

— Що, Семе, не подобається? — глузливо посміхнувся він. — Але ти завжди був нюнею. А я думав, ти кудись поплив кораблем, як ти колись патякав, плив кудись і плив. І навіщо ти повернувся? У нас тут, у Ширі, багато роботи.

— Ото й видно, — сказав Сем. — Щоб умитися часу нема, зате є — підпирати паркани. Та послухай, пане Пісковику, в мене тут, у селі, свої порахунки, і не подовжуй їхній список своїм зубоскальством, бо повік не розрахуєшся!

Тед Пісковик плюнув через огорожу:

— Та йди ти! Ти мене не зачепиш. Я друг Начальника. А ти як іще щось ляпнеш, то він тебе добре зачепить.

— Облиш ти цього дурня, Семе! — сказав Фродо. — Сподіваюся, що небагато гобітів стали такими. Це було би гірше за все скоєне лихо.

— Ти, Пісковику, підлий і нахабний, — сказав Мері. — А крім усього, ще і дурень. Ми якраз ідемо на Пригірок виганяти твого дорогоцінного Начальника. З його людьми ми вже розправилися.

Тед роззявив рота, бо щойно тепер помітив загін, який, за знаком Мері, переходив міст. Метнувшись до млина, він вискочив із ріжком у руці та голосно засурмив.

— Не надсаджуйся! — засміявся Мері. — У мене кращий!

І він підніс до вуст срібний ріг, і заграв, і його дзвінкий клич розлігся над Пригірком; і з усіх нір, сараїв і занедбаних будинків Гобітона відгукнулися гобіти, і вибігли на вулицю, і з радісними та голосними вигуками пішли за загоном до Торбиного Кута.

Угорі вулички натовп зупинився, а Фродо та його друзі пішли вперед, і так вони нарешті повернулися до рідної колись оселі. Сад був забудований халупами та сараями, і деякі стояли так близько до старих західних вікон, що затуляли світло. Усюди були купи сміття. Двері облупилися, ланцюжок від дзвоника обірваний, сам дзвоник не дзвонив. Стали стукати, але ніхто не відповідав. Урешті-решт, натиснули на двері, й ті відчинилися. Вони ввійшли досередини. У будинку смерділо, всюди безлад і бруд: схоже було, що в ньому давно ніхто не жив.

— Ну, і куди подівся той нещасний Лотго? — сказав Мері. Вони обшукали всі кімнати, але, крім пацюків і мишей, не знайшли нікого.