Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

— Я маю свого меча, — сказав Мері, злазячи з лави й дістаючи з чорних піхов невелике блискуче лезо. Його раптом переповнила любов до цього старого чоловіка, він опустився на одне коліно і поцілував руку Теодена. — Чи можу я, Меріадок із Ширу, покласти свій меч тобі на коліна, королю? — вигукнув він. — Прийми мою службу, якщо бажаєш!

— З радістю приймаю, — відповів король і, поклавши довгі старечі долоні на темноволосу голову гобіта, благословив його. — Вставай, Меріадоку, роганський зброєносцю Медусельда. Візьми свій меч і носи його на добру славу!

— Відтепер ти для мене як батько, — сказав Мері.

— На короткий час, — мовив Теоден.

Усі обідали та розмовляли, аж нарешті Еомер нагадав:

— Уже надходить година, призначена для від'їзду, володарю. Чи накажеш сурмити збір? Але де Араґорн? Він і не сідав до столу.

— Готуємося до від'їзду, — наказав Теоден, — але повідомте Араґорна, що час уже настав.

Король із охороною та Мері вийшли з воріт фортеці на зелений луг, де збиралися вершники. Багато хто вже сидів на конях. Людей зібралося багато, бо в Горнбурґу король залишав тільки невеликий гарнізон, а решта вирушала на збір до Едораса. Тисяча списів уже виїхала вночі; ще п'ять сотень рушали з королем, здебільшого люди зі степів і долин Західного Фолду.

Трохи осторонь стояв стрій мовчазних слідопитів, озброєних списами, луками та мечами. Вони були вдягнугі в сірі плащі, а каптури мали накинуті поверх шоломів. Коні в них були міцні, з гордою поставою та жорсткими гривами; а один кінь стояв без вершника, кінь Араґорна, якого привели йому з Півночі; звали його Рогерин. Ні золото, ні самоцвіти не прикрашали їхнє спорядження чи упряж; і самі вершники не мали ніяких гербів чи знаків, тільки на лівому плечі срібну променисту зірку як застібку плаща.

Король сів на свого коня, Сніжногривого, Мері — на поні, якого звали Стибба. З воріт виїхав Еомер, а з ним Араґорн, Галбарад зі загорнутим у чорне древком і двоє високих воїнів, ані юних, ані старих. Такі схожі між собою були вони, сини Елронда, що годі було розрізнити: темноволосі, сіроокі, з обличчями по-ельфійськи красивими, у блискучих кольчугах під сріблястими плащами. За ними вийшли Ґімлі та Леґолас. Але Мері не зводив очей із Араґорна, бо так разюче той змінився, неначе за одну ніч постарів на багато років. Похмуре було його обличчя, сіре й утомлене.

— Душа моя стривожена, володарю, — сказав він, зупинившись біля короля. — До мене дійшли дивні вісті, нова біда загрожує нам здалеку. Я довго роздумував і тепер, боюся, мушу змінити свої плани. Скажи мені, Теодене, ти зараз прямуєш до Гірського Скиту, скільки часу піде на дорогу?

— Зараз минула година пополудню, — сказав Еомер. — Увечері третього дня ми підійдемо до Скиту. Повний місяць буде напередодні, а загальний збір, скликаний королем, відбудеться через добу. Швидше не встигнемо, бо треба зібрати всі сили Рогану.

Араґорн помовчав хвилину.

— Три дні, — промурмотів він, — і збори ще тільки почнуться. Бачу, що швидше не вийде. — Він підвів очі й, напевно, вже прийняв якесь рішення, бо обличчя його проясніло. — Тоді, з твого дозволу, володарю, я зі своїми товаришами міняю плани. Ми підемо своїм шляхом, уже не ховаючись. Мені вже нічого таїтися. Я поїду на схід найкоротшим шляхом і ступлю на Стежину Мертвих.

— Стежина Мертвих! — вигукнув Теоден і затремтів. — Навіщо? — Еомер обернувся й уважно глянув на Араґорна, і Мері здалося, що обличчя вершників, котрі стояли поруч, поблідли. — Якщо ця стежка справді існує, — додав Теоден, — то вона починається в Гірському Скиті; але ніхто з живих нею не пройде.

— Який жаль, Араґорне, друже мій! — мовив Еомер. — Я сподівався, що ми разом підемо на війну, та якщо ти шукаєш Стежину Мертвих, отже, настав час розлуки, і навряд чи ми ще побачимося на білому світі.

— Однак, зі шляху я не зверну, — сказав Араґорн. — Та все ж, Еомере, ми ще зустрінемося на полі битви, хай навіть стануть між нами всі війська Мордору.

— Роби, як знаєш, володарю Араґорне, — сказав Теоден. — Мабуть, тобі судилося торувати неходжені стежки. Ця розлука засмучує мене, і загін мій без тебе слабкий, але я мушу їхати гірською дорогою без зволікань. Прощавай!

— Прощавай, правителю! — сказав Араґорн. — Скачи назустріч славі! Прощавай, Мері! Я залишаю тебе в надійних руках, про які я навіть не мріяв, коли ми гналися за орками до Фанґорну. Сподіваюся, Леґолас і Ґімлі знову підуть за мною, та про тебе ми не забудемо.

— До побачення! — сказав Мері.