Розділ «ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ»

І мандрівники подбали, щоби рись їхніх поні додавала ходи шерифам. Визирнуло сонце, і, хоча віяв холодний вітер, ті швидко засапались і спітніли.

Біля Каменя Трьох Чвертей шерифи здалися. Вони пробігли майже чотирнадцять миль тільки з одним привалом опівдні. Зараз була третя година. Голодним, зі збитими ногами, шерифам далі бігти було годі.

— Ну, то йдіть, як можете! — сказав Мері. — А ми поїдемо.

— До побачення, Робіне! — додав Сем. — Зустрінемося під «Зеленим драконом», якщо ти не забув, де він. Не загрузни по дорозі!

— Ви втікаєте з-під арешту, порядок порушуєте — ось що ви робите, — дорікнув головний, — і я за це не відповідаю.

— Ми ще не одне порушимо, і тебе за це відповідальним не зробимо, — сказав Піпін. — Нехай щастить!

Мандрівники пустилися риссю, і коли сонце почало опускатися до Білих Схилів, дісталися Поріччя над широким ставом; і тут вони пережили перше болісне враження. То були рідні місця Фродо та Сема, і вони зрозуміли, що для них це найдорожчі місця на світі. Бракувало багато знайомих будинків, причому деякі з них, здавалося, згоріли. Гарний ряд старих гобітських нір на північному схилі пагорба, над Ставком, зяяв пусткою, а садки, що збігали аж до води, позаростали бур'янами. Цілий ряд некрасивих нових будинків вишикувався вздовж берега — там, де дорога на Гобітон підходила до Ставка. Раніше там була алея, а тепер — ані деревця. І глянувши з жахом у бік Торбиного Кута, вони побачили вдалині високу цегельну трубу, що вивергала у вечірнє небо чорний дим. Сем уже не міг стримуватися:

— Я поїду вперед, пане Фродо! І з'ясую, що діється. Я хочу відшукати свого дідуся.

— Та спершу треба зрозуміти, що нас там чекає, Семе, — сказав Мері. — Думаю, що в «Начальника» під рукою ціла банда розбійників. Треба в когось розпитати, що тут і як.

Але в Поріччі всі будинки та нори були позачинювані, й ніхто не вийшов їм назустріч. Їх це здивувало, та причина незабаром з'ясувалася. Коли вони під'їхали до «Зеленого дракона», останньої будівлі по дорозі на Гобітон, тепер порожньої та з повибиваними вікнами, то під стіною шинку виявили півдюжини здорованів, котрі притулилися до стіни заїзду, косооких і жовтолицих.

— Як той приятель Біла Папорота з Брі, — сказав Сем.

— Таких я набачився в Ізенґарді, — буркнув Мері.

Бандити тримали в руках ціпки, а на поясах висіли ріжки, — іншої зброї видно не було. Коли мандрівники під'їхали, вони відійшли від стіни та перегородили їм проїзд.

— Куди це ви зібралися? — запитав один, найбільший і найлютіший на вигляд. — Далі їхати не можна. А де ті дорогоцінні шерифи?

— Помаленьку підходять, — повідомив Мері. — Ноги в них потомилися. Ми обіцяли їх тут почекати.

— Ну, що я казав? — буркнув розбійник своїм дружкам. — Казав я Шаркі, що не можна вірити цим малорослим дурникам. Треба було вислати пару наших хлопців.

— І що би від того змінилося? — сказав Мері. — У наших краях ми не звикли до піших розбійників, але якось дамо собі раду.

— Розбійники, кажеш? — перепитав той. — Отак ти говориш? Зміни тон, бо змінимо його за тебе. Ви, дрібнота, бачу, знахабніла. Не дуже розраховуй на милосердя Вождя! Тепер у нас є Шаркі, й Вождь зробить усе, як Шаркі накаже!

— І що ж він накаже? — спокійно запитав Фродо.

— Треба вас привести до тями і навчити порядку, — сказав бандит, — і Шаркі візьметься за це, й візьметься жорстоко, якщо доведете. Вам потрібен справжній правитель. І він у вас буде — ще до кінця року, якщо не заспокоїтеся. Тоді ми провчимо вас, щурячий виводку!