Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Піпін на якийсь час притих. Він прислухався, як Ґандалф щось тихенько наспівував, бурмотів короткі римовані уривки різними мовами, а внизу пролітали милі. Нарешті чарівник перейшов до пісні, в якій гобіт розібрав слова: кілька рядків долетіли до його вух крізь шум вітру.

Гінкі королі

Тричі по три

Що привезли з заморських земель?

Сім зір крізь шторми,

Каменів сім і одне

Біле древо.

— Ти про що, Ґандалфе? — запитав Піпін.

— Згадував дещо з Пісень Знання, — відповів чарівник. — Гобіти, мабуть, їх забули, якщо взагалі знали.

— Ні, не все забули, — сказав Піпін. — І в нас багато своїх пісень, які тебе, мабуть, не цікавлять. Але цієї я ще ніколи не чув. Що це за сім зір і сім каменів?

— Палантири стародавніх королів, — відповів Ґандалф.

— А що це таке?

— Це слово значить «той, що бачить далеко». Ортханський камінь — один із них.

— Отже, його не… його не Ворог створив? — затнувся Піпін.

— Ні, — мовив Ґандалф. — Не Саруман. Ні йому, ні Сауронові на це не вистачило б уміння. Палантири прийшли з Елдамару, що лежить за Вестернесом. Створили їх нолдори, можливо, і сам Феанор, так давно, що роками не виміряти. Але немає нічого такого, що би Саурон не обернув на зло. На згубу Саруманові! Як я мислю зараз, це і було його падінням. Небезпечні для нас усіх витвори мудрості, глибшої за ту, якою володіємо ми самі. Та він сам винен. Дурень він, що тримав палантир у таємниці, тільки для себе самого. Ані слова не сказав нікому з Ради. А ми і не згадували про долю палантирів Ґондору після тих руйнівних воєн. Люди про ці камені майже забули. Навіть у Ґондорі про їхнє існування було відомо небагатьом; дунадани Арнору пам'ятали про них тільки з Пісень Знання.

— А як їх використовували люди давнини? — запитав Піпін, утішений і здивований, що одержує відповіді на стільки запитань.

— З допомогою каменів зазирали на велику відстань і обмінювалися думками, — сказав Ґандалф. — У такий спосіб вони тривалий час керували королівством Ґондору та зберігали його цілісність. Камені розмістили в Мінас-Анорі, Мінас-Ітілі й Ортханку в кільці Ізенґарда. А найголовніший із них був під Зоряним Куполом в Осґіліаті до його зруйнування. Три інші були десь аж на Півночі. У домі Елронда вважають — що в Аннумінасі й Амон-Сулі, а Камінь Еленділа — на Пагорбах Веж неподалік від Мітлонда в Місячній Затоці, де причалюють сірі кораблі.

Усі палантири були пов'язані один з одним, а палантирами з Ґондору завжди керував камінь із Осґіліата. І тепер виявилося, що, як скеля Ортханка витримала випробування часом, так і палантир вежі зберігся. Та сам він міг показувати лише невиразні образи речей, віддалених у просторі та часі. Саруман, без сумніву, з цього користав; однак здавалося, що задоволений він не був. Він зазирав усе далі й далі, поки не накинув оком на Барад-дур. І тут він упіймався!

Хтозна, де зараз загублені Камені Ґондору й Арнору: чи поховані під землею, чи затонули у глибинах? Але принаймні один із них мав зберігатись у Саурона, і той використовував його з власною метою.

Можливо, то був Ітільський камінь, адже Саурон давно захопив Мінас-Ітіль і перетворив його на погане місце, яке тепер називається Мінас-Морґул.