Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

А тепер уперед, Тінеборе! Лети, мій коню, лети, як ще ніколи не літав! Ми на твоїй рідній землі, де кожен камінчик тобі знайомий. Лети! Уся надія на швидкість!

Тінебор закинув голову і голосно заіржав, ніби сурма покликала його до бою. Кінь рвонув уперед. Іскри сипонули з-під копит; ніч струменіла над ним.

Коли Піпін уже поволі провалювався в сон, у нього з'явилося дивне враження: він і Ґандалф нерухомі, мов каміння, посаджені на статую коня на бігу, тоді як земля крутиться під копитами під шум сильного вітру.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

I. Приборкання Смеаґола

— Ну, пане, втрапили ми з вами в халепу, — зітхнув Сем Правоніг. Він стояв біля Фродо, понуро опустивши плечі, і примруженими очима вдивлявся в темряву. Був вечір третього дня, відколи вони втекли із Загону, а може, так їм здавалося: вони втратили лік годинам, долаючи голі, кам'янисті схили Емін-Муїлу, то повертаючись назад, бо не знаходили дороги вперед, то виявляючи, що по колу забрели туди, де вже були кілька годин тому. Однак загалом вони таки просувалися на схід, по змозі тримаючись зовнішнього хребта цієї дивовижної плутанини гір. Але схили відрогів виявлялися крутими, високими та непрохідними і нависали над рівниною; внизу, біля підніжжя, лежали сірі гнилі трясовини без жодних ознак життя, і над ними навіть птахи не пролітали.

Гобіти стояли на краю високого урвища, скелястого та похмурого, підніжжя його огортала імла; позаду них здіймалось узгір'я, над яким пливли низькі хмари. Холодний вітер віяв зі сходу. На безформних землях попереду опускалися сутінки — гнила зелень трясовин тьмяніла до понурого бурого кольору. Андуїн, який виблискував удень, коли сонце проривалося крізь хмари, тепер ховався в пітьмі далеко праворуч. Але гобіти не дивилися за Ріку, в бік Ґондору, туди, де залишилися їхні друзі та землі людей. Погляди звертали вони на південь і схід, де на порозі близької ночі далекими горами нерухомого диму зависла темна смуга. Час від часу на межі неба та землі спалахував ледь помітний червоний вогник.

— Ото халепа! — зітхнув Сем. — Це єдине відоме нам місце на всій землі, якого нам не хочеться бачити зблизька; і водночас це саме те місце, куди ми намагаємося потрапити! І саме туди потрапити не можемо. Ніяк. Виглядає на те, що ми пішли не тією дорогою. Злізти тут не можемо, а якщо і вдасться, то опинимось у смердючій трясовині, ручуся. Фу! Чуєте? — Він потягнув носом повітря.

— Так, чую, — відповів Фродо, але не ворухнувся, а далі вдивлявся в далечінь, не зводячи очей із темної смуги та спалахів вогню. — Мордор! — шепнув він ледве чутно. — Якщо я повинен іти, то краще вже дістатися туди чимшвидше і покласти всьому край! — Він здригнувся. Вітер був холодний, до того ж насичений смородом гнилого болота. — Гаразд, — мовив нарешті Фродо, відриваючи погляд від обрію, — халепа це чи ні, та не стояти ж нам тут усю ніч. Пошукаємо якогось захистку і переночуємо; може, завтра знайдеться стежка.

— А може, післязавтра або післяпіслязавтра, — буркнув Сем. — Або ніколи. Ми не туди пішли.

— Не знаю, — мовив Фродо. — Гадаю, мені так призначено — іти до тієї Тіні, тому дорога знайдеться. От тільки на добро чи на зло обернеться вона? Єдина наша надія була на швидкість. Зволікання на руку нашому Ворогові — й ось ми тут: застрягли. Може, нами керує воля Темної Вежі? Я все робив не так. Мені слід було давним-давно покинути Загін і зайти з півночі східним берегом Ріки, повз Емін-Муїл, а далі через Рівнину Битви до перевалів Мордору. Але тепер нам самим знайти дорогу назад неможливо, й орки нишпорять східним берегом. Я втомився, Семе. Я не знаю, що робити. Що у нас залишилося з харчів?

— Тільки ті, як їх… лембаси, пане Фродо. Та їх достатньо. Краще вже вони, ніж нічого. Хоч і не думав я, вперше їх скуштувавши, що коли-небудь мені захочеться чогось іншого. А от зараз хочу: окраєць звичайного хліба і кухоль — ну, хоч півкухля — пива добре би пішли. Прихопив зі собою всіляке кухонне начиння з останнього табору, і що з того? Нема як розкласти вогнище, та і варити нічого — навіть трави немає!

Вони зійшли в кам'янисту западину. Призахідне сонце оточили хмари, й ніч опустилася швидко. Спали неспокійно, постійно крутилися від холоду, примостившись між великими зубчастими шпилями вивітреного каменю, який принаймні захищав їх від східного вітру.

— Ви їх бачили, пане Фродо? — запитав Сем, коли вони попрокидалися рано-вранці й сиділи, задубілі від холоду, пережовуючи крихти лембасу.

— Ні, — відповів Фродо. — Уже другу ніч нічого не бачив і не чув.

— І я теж. Бр-р! У мене від тих очисьок усе всередині перевертається! А може, ми вже його здихалися, цього нещастя? Ґолум! Добрався би я до його горлянки, він би в мене заґелґотав.

— Сподіваюсь, у цьому не буде потреби. Не знаю, як він нас вистежив; але, здається, знову відстав. На цьому сухому голому ґрунті ні слідів, ані запаху, навіть для його нюху.

— Сподіваюся, так воно і є, — сказав Сем. — Хотілося би спекатися його назавжди!

— Добре би, — погодився Фродо, — та все ж він не найбільша наша проблема. Як би нам вибратися з цих гір! Мені тут не подобається: так, ніби я нічим не прикритий зі сходу, лише мертві рівнини між мною і Тінню. А там — Око. Ходімо! Сьогодні мусимо якось зійти вниз.

Минув ранок, день хилився до вечора, а вони все дерлися скелястим хребтом, не знаходячи виходу.