Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

— Ні, Семе! Ну, й упертий же осел! — зупинив його Фродо. — Ти ж допевне заб'єшся. Хіба можна лізти навмання? Вернися! — Він підхопив Сема під пахви і витяг назад. — Почекай тут, будь терплячий! — Тоді знову ліг і зазирнув униз; швидко сутеніло, хоча сонце ще не сіло. — Мені здається, ми впораємося, — сказав він через хвилину. — Я пройду; і ти пройдеш, якщо не втратиш голови й ітимеш слід у слід за мною.

— Не розумію, як можна бути таким упевненим? У цих сутінках не видно дна. А якщо там не буде за що зачепитися ні ногою, ні рукою?

— То полізу назад.

— Легко сказати, — зітхнув Сем. — Краще почекаємо до світанку.

— Ні! Це в найгіршому разі! — мовив Фродо з несподіваним запалом. — Мені шкода кожної години, кожної хвилини. Я спробую злізти. А ти не йди за мною, поки не покличу.

Схопившись за край урвища, він обережно посунувся вниз, і аж коли витягнувся на повен зріст, уперся пальцями ніг у вузенький уступ.

— Є перший крок! — сказав він. — Цей уступ розширюється вправо. Можна стояти, не тримаючись руками. Зараз я… — мова його раптом урвалася.

Темрява, стрімко насуваючись, наплинула зі сходу і проковтнула небо. Просто над їхніми головами зі сухим тріском луснув грім. Палюча блискавка вдарила в гори. Потім налетів вихор, а з ним, вплітаючись у його рев, — пронизливий вереск. Гобіти чули такий крик ще у Прилуках, коли втікали з Гобітона, і навіть там, у лісах Ширу, він морозив кров. А тут, у пустелі, жахав ще більше: пронизував душу холодними лезами страху та відчаю, зупиняючи серце і перехоплюючи подих. Сем упав долілиць. Фродо мимоволі відпустив опору, затуляючи вуха руками. Він похитнувся, оступився і з жалібним криком посунувся додолу.

Сем почув крик і підповз до самого краю урвища.

— Пане, пане! — кликав він. — Пане Фродо!

Відповіді не було. Сем увесь тремтів, але набрав у легені повітря і ще раз крикнув:

— Пане Фродо!

Вітер, здавалося, задував голос назад до горла, та коли відлетів, прогуркотівши над ущелиною, до Сема долинув ледве чутний відгук:

— Усе добре, все добре! Я тут. Але нічого не бачу.

Фродо гукав слабким голосом. Насправді ж він був досить близько. Він не впав, а зісковзнув по стіні, приземлившись кількома ярдами нижче на широкому карнизі. На щастя, схил у цьому місці був косий, і вітер притиснув Фродо до скелі так, що впасти було неможливо. Якусь хвилю він відпочивав, притулившись обличчям до холодного каменю і слухаючи, як стугонить серце. Але чи то згустилася темрява, чи ще щось — він нічого не бачив. Чорна ніч навкруги. Уже подумав, чи раптом не осліп. Потім глибоко вдихнув повітря.

— Вертайтеся! Вертайтеся! — чув він голос Сема з темряви угорі.

— Не можу. Нічого не бачу. Не маю за що вчепитися.

— Як вам допомогти, пане Фродо? Як вам допомогти? — крикнув Сем і перехилився через край, забувши про небезпеку. Чому господар нічого не бачить? Звісно, темно, та не настільки ж. Він добре бачив Фродо — сіру самотню фігурку, розпластану на скелі. Та дотягнутися до нього рукою він не міг.

Знову ляснув грім; і тоді пішов дощ. Злива з градом спіпучою стіною повалила на скелю, пронизливо холодна.

— Я спускаюся до вас! — закричав Сем, хоча чим він міг допомогти, не знав.