Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Я не відповів. Тоді він сказав: «Хто ти?» Я далі мовчав, але мені стало боляче. Він тиснув на мене, і я сказав: «Гобіт».

І тут він мене ніби помітив і розреготався. Так жорстоко. Немовби проштрикував мене ножами. Я хотів вирватись. Але він сказав: «Стривай! Ми з тобою незабаром побачимося. Скажи Саруманові, що ця іграшка — не для нього. Я невдовзі пришлю по неї. Зрозумів? Оце і скажи».

Так і свердлив мене очима. Я відчув, що розпадаюся на шматочки. Ні, ні! Більше нічого не скажу. Далі нічого не пам'ятаю.

— Подивися на мене! — звелів Ґандалф.

Піпін глянув йому просто в очі. Якусь хвилю чарівник мовчки впирався в нього поглядом. Потім його обличчя злагідніло, а в очах з'явилася тінь посмішки. Він м'яко поклав руку на голову Піпіна.

— Добре! Не кажи більше нічого! З тобою все гаразд. У твоїх очах нема обману, чого я боявся. На щастя, він говорив із тобою недовго. Ти і надалі дурень, але чесний дурень, Переґріне Туку. Хтось мудріший на твоєму місці постраждав би більше. Та запам'ятай: ти врятувався, а з тобою всі твої друзі, головно завдяки, як кажуть, щасливому випадку. Вдруге на нього не покладайся. Якби він тебе допитував знову, ти би точно виказав йому все, що знаєш, на погибель нам усім. Але він надто поспішав. Йому не лише інформація була потрібна — йому був потрібен ти, негайно, щоби потім розібратися з тобою в Темній Вежі, поволі. Перестань тремтіти! Якщо втручаєшся у справи чарівників, то мусиш бути готовий до такого. Ну, добре! Я тобі вибачаю. Заспокойся! Усе склалося не так погано, як могло би.

Він обережно взяв Піпіна на руки і переніс на постіль. Мері підійшов і сів поруч.

— Ляж і засни, якщо зможеш, Піпіне! — сказав Ґандалф. — Довірся мені. Якщо руки засверблять знову — скажи мені про це! Від цього можна вилікувати. У будь-якому разі, любий гобіте, не підкладай мені під лікоть каменюки! Ну, а тепер залишу вас обох наодинці.

Ґандалф повернувся до решти товариства, що все ще стояла, стурбована, біля ортханського каменя.

— Небезпека підкралася тоді, коли її найменше очікували, — сказав він. — Ми дивом урятувалися!

— Що з гобітом, із Піпіном? — запитав Араґорн.

— Думаю, тепер усе буде гаразд, — відповів Ґандалф. — Його тримали не довго, та й гобіти мають дивовижну здатність до відродження. Він швидко забуде все жахливе. Може, навіть занадто швидко. Ти, Араґорне, візьмеш цей ортханський камінь на зберігання? Це небезпечна річ.

— Справді небезпечна, та не для всіх, — сказав Араґорн. — Декому він належить по праву. Адже це, безперечно, палантир зі скарбів Еленділа, який королі Ґондору передали до Ортханка. Мій час наближається. Я візьму його.

Ґандалф глянув на Араґорна, тоді підняв загорнутий Камінь і подав йому, вклонившись, чим усіх здивував.

— Візьми його, витязю, — сказав він, — як запоруку інших скарбів, які будуть тобі повернені. Та дозволь дати тобі пораду: не користуйся ним — поки що! Будь обачний!

— А коли ж це я був квапливий чи необачний — той, хто чекав і готувався стільки довгих років?

— Поки що — ні. Тож не спіткнися наприкінці дороги, — сказав Ґандалф. — Найголовніше — бережи цю річ у таємниці. Ти й усі, хто тут стоїть! І перш за все гобіт, Піпін, не повинен знати, в кого вона зберігається. Його знову може потягнути до кулі. Бо — на жаль! — він брав її до рук і зазирав у неї, а цього не мало статися. Йому не можна було торкатися її в Ізенґарді, і я мав підбігти швидше за нього. Та я був зайнятий Саруманом і не відразу збагнув, що то за камінь. Тоді я втомився, і коли приліг усе обдумати, то заснув. Але тепер я знаю все!

— Так, сумнівів немає, — сказав Араґорн. — Нарешті ми знаємо, який зв'язок був між Ізенґардом і Мордором і як він підтримувався. Багато чого з'ясувалось.

— У наших ворогів є дивна сила і водночас дивні слабкості! — вигукнув Теоден. — Утім, старе прислів'я каже: зла воля часто зло руйнує.

— Так буває часто, — погодився Ґандалф. — Але цього разу нам дивовижно пощастило. Можливо, цей гобіт урятував мене від серйозної помилки. Адже я сам збирався випробувати Камінь і з'ясувати його призначення. Якби я це зробив, то відкрився би Ворогові. А я не готовий для такого випробування і не знаю, чи матиму таку силу коли-небудь. Навіть якби я спромігся вирватися, він би мене побачив, а це — кінець… Ще не настав той час, коли про таємничість можна буде забути.