Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Часом у тиші цієї пустельної місцини їм учувалися невиразні звуки, мовби скотився камінь чи прочалапали по скелі чиїсь босі ноги. Та коли гобіти завмирали і прислухалися, то чули тільки, як вітер свистить серед скель, — проте навіть це нагадувало їм тихий звук подиху крізь гострі зуби.

Протягом усього дня їхньої подорожі зовнішній хребет Емін-Муїлу поступово завертав на північ. Уздовж краю він був плаский і широкий, безладно завалений уламками вивітреної породи, подекуди поораний жолобами, які круто вели вниз до глибоких тріщин на поверхні крутосхилу. Щоби знайти прохід у цих розколинах, які ставали щоразу глибші і траплялися дедалі частіше, Фродо та Сем забирали ліворуч, віддаляючись від краю, і не помітили, як уже кілька миль повільно, та невпинно сходили вниз: край урвища опускався до рівня низин.

Нарешті їм довелося зупинитися. Хребет круто завертав на північ, і перетинав його глибокий рів. На протилежному боці хребет знову здіймався на величезну висоту: попереду бовваніла сіра, прямовисна скеля, наче тесана гострим ножем. Далі йти вони не могли і мусили повертати або на захід, або на схід. Але шлях на захід був би складний і довгий і тільки завів би їх углиб нагір'я; а зі сходу на них чекало зовнішнє урвище.

— Доведеться спускатись у цей рів, Семе, — сказав Фродо. — Подивимося, куди він нас виведе!

— До прірви, от побачите, — мовив Сем.

Розколина виявилася довшою та глибшою, ніж здавалася на перший погляд. Трохи нижче вони натрапили на сучкуваті хирляві деревця, перші за багато днів, — переважно покручені берізки, а подекуди ялинки. Багато дерев були сухі і мертві, до серцевини обшарпані східними вітрами. Колись, у тепліші дні, тут, напевно, ріс густий бір, але тепер дерева закінчилися за якихось п'ятдесят ярдів, хоча порохняві пні дерлися майже до самого краю урвища. Дно западини вздовж тріщини у скелі було завалене уламками каміння й різко спадало додолу. Коли гобіти нарешті добралися до його кінця, Фродо нахилився і обережно визирнув.

— Дивися! — сказав він. — Мабуть, ми пройшли чимало, а може, то скеля опустилася. Тут уже набагато нижче, і, здається, легше зійти.

Сем став на коліна і неохоче виглянув із-за краю. Потім озирнувся на високу скелю, що здіймалася ліворуч.

— Легше! — буркнув він. — Ну, гадаю, вниз іти завжди легше, ніж догори. Хто не літає, може скочити!

— Далеко доведеться стрибати, — сказав Фродо. — Десь, ну… — він зміряв поглядом відстань, — думаю, близько вісімнадцяти сажнів. Не більше.

— Для нас вистачить! Ух! Як же я не терплю висоти! Але дивитися — то не злазити.

— Усе одно треба спробувати; думаю, тут ми могли би злізти. Бачиш, скеля в цьому місці не така крута, як раніше.

І справді, гора вже не була прямовисна, а полого сходила додолу. Вона здавалася величезним валом чи хвилерізом, чий фундамент посунувся так, що вся кладка перекосилась і потріскалась, і камінні брили місцями повипиналися, мов широкі сходинки.

— І якщо ми хочемо спробувати, то найкраще зробити це вже, — продовжив Фродо. — Сьогодні рано сутеніє. Збирається на грозу.

Туманні обриси гір на сході губились у ще глибшій чорноті, що простягалася на захід довгими рукавами. Звіявся вітер, принісши далеке гарчання грому. Фродо вдихнув повітря і тривожно глянув на небо. Він затягнув пояс поверх плаща і закинув свою легку торбу на спину; тоді підступив до краю.

— Я спробую.

— Дуже добре! — похмуро мовив Сем. — Тільки я піду перший.

— Ти? — здивувався Фродо. — Але ж ти не хотів лізти?

— Я і тепер не хочу. Але так підказує здоровий глузд: нижче поставити того, хто швидше послизнеться. Я не хочу впасти вам на голову — нема сенсу вбиватись обом під час одного падіння.

Не встиг Фродо і рота розкрити, як Сем присів, перекинув ноги через край урвища і обернувся, намацуючи ногами опору. Не відомо, чи робив він коли-небудь у житті так холоднокровно щось хоробріше або щось нерозсудливіше.