Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Тепер він швиденько стягнув тканину, загорнув у неї камінь і, опустившись на коліна, поклав його під руку Ґандалфа. Тільки тоді поглянув на те, що розгорнув. Ось вона — гладка кришталева куля, темна і згасла, неприкрита — в нього на колінах. Піпін підняв її, поспіхом загорнув у свій плащ і вже зібрався повертатися до своєї постелі. У цю мить Ґандалф ворухнувся вві сні і щось пробурмотів: здається, чужою мовою; рука його намацала і стиснула загорнутий камінь, тоді він зітхнув і вже не ворушився.

«Дурень ти, дурень! — буркнув Піпін сам до себе. — Хочеш накликати біду? Негайно поклади її назад! — Але коліна в нього затремтіли, й він ніяк не міг наважитися підійти до чарівника так близько, щоби дотягнутися до каменя. — Коли буду класти її назад, то обов'язково розбуджу Ґандалфа, — подумав він. — Треба заспокоїтись. А тим часом подивлюся на неї краєчком ока. Тільки не тут!» Він прокрався назад і сів на зелений горбок біля свого ліжка. Місяць визирав із-за краю долини.

Піпін підігнув коліна і поклав між ними кулю. Тоді низько схилився над нею, мов жадібна дитина, котра втікає у свій куток із мискою ласощів. Піпін розгорнув плащ і поглянув на кулю. Повітря навкруги здавалося застиглим і напруженим. Спочатку куля була темна, чорна, як смола, тільки місячне сяйво виблискувало на її поверхні. Потім у глибині зажеврів і затремтів слабенький вогник, і Піпін уже не міг відвести погляду. Невдовзі вся куля всередині запалала; вона почала обертатись, а може, у ній закрутились іскри. Раптом усі вогники згасли. Піпін хапнув ротом повітря і смикнувся, але й надалі сидів зігнутий, стискаючи кулю обома руками. Він нахилявся все нижче і нижче, а потім заціпенів; уста його беззвучно ворушилися. Потім, із придушеним криком, він упав горілиць і завмер.

На пронизливий крик примчали вартові. Невдовзі весь табір був на ногах.

— То ось хто злодій! — вигукнув Ґандалф, поспіхом накриваючи кулю плащем. — Невже ти, Піпіне! Ото вже біда на нашу голову! — Він схилився над тілом Піпіна: гобіт лежав горілиць, заціпенілий, із виряченими на небо невидющими очима. — Прокляття! Що ж ти накоїв — собі й нам усім? — Чарівник виглядав стурбованим і змученим.

Він узяв Піпіна за руку і схилився над обличчям гобіта, прислухаючись до його дихання; потім поклав долоню на чоло. Гобіт здригнувся. Очі його заплющилися. Потім він зойкнув і сів, здивовано витріщаючись на всі обличчя довкола, бліді в місячному сяйві.

— Не для тебе, Сарумане! — крикнув він пронизливим і неживим голосом, відсахнувшись від Ґандалфа. — Я невдовзі пришлю по неї. Розумієш? Оце і скажи!

Він смикнувся, намагаючись утекти, але Ґандалф ласкаво, хоч міцно, притримав його.

— Переґріне Туку! — мовив він. — Повертайся!

Гобіт обм'як і сів на землю, хапаючись за руку чарівника.

— Ґандалфе! — скрикнув він. — Ґандалфе! Вибач мені!

— Вибачити? Спершу розкажи, що ти накоїв!

— Я… я взяв кулю і глянув на неї, — запнувся Піпін. — Там було таке страшне. І я хотів утекти, але не зміг. А він прийшов і питав мене, і дивився на мене, і… і це все, що я пам'ятаю.

— Цього мало, — суворо сказав Ґандалф. — Що ти бачив і що говорив?

Піпін заплющив очі і здригнувся, та не відповів нічого. Усі мовчки втупились у нього, лише Мері відвернувся. Обличчя Ґандалфа не м'якшало.

— Говори! — наказав він.

Тихим і невпевненим голосом Піпін почав знову, і поволі його слова зазвучали виразно та голосно.

— Я бачив темне небо і високі мури. І маленькі зірки. Усе ніби дуже далеке і давнє, але вірогідне й виразне. Потім зірки почали зникати і з'являтися, їх заступали якісь крилаті істоти. Здається, велетенські, так; але в кулі вони здавалися кажанами, які кружляли довкола вежі. Здається, їх було дев'ять. Один раптом полетів просто на мене, все більший і більший. У нього такі жахливі… ні, ні! Не скажу!

Я хотів утекти, бо мені здалося, що він вилетить із кулі, та коли він виріс на всю кулю, то просто зник. Тоді з'явився він. Він не звертався до мене словами. Він просто дивився, а я розумів.

«Отже, ти повернувся? Чому ти не повідомляв про себе так довго?»