Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

Тепер легко уявити, як швидко втрапив у пастку і не зміг вирватися з неї блудний погляд Сарумана; й відтоді ним керували здаля, залякуючи, якщо не вдавалося переконати. Спіймався, хто кусався — шуліка в пазурах орла, павук у сталевому павутинні! Цікаво, чи віддавна його примушують постійно підходити до своєї кулі за вказівками і чи віддавна ортханський камінь так кориться Барад-дуру, що туди вмить звертаються погляд і думка кожного, в кого воля не така міцна, як алмаз? А як притягує ця куля! Хіба я цього не відчув? Навіть зараз моє серце прагне випробувати волю, перевірити, чи зумію я вирвати її з-під влади Ворога і спрямувати, куди хочеться мені, — через широкі простори води та часу подивитися на Тіріон Прекрасний, побачити неймовірний розум і руки Феанора за роботою, коли ще квітли Біле Дерево і Золоте.

Ґандалф зітхнув і замовк.

— Шкода, що я не знав цього раніше, — сказав Піпін. — Я не розумів, що робив.

— О ні, розумів, — заперечив Ґандалф. — Ти знав, що поводишся погано та по-дурному; ти сам собі це говорив, але не послухався. А я не сказав тобі всього цього, бо тільки зараз, у дорозі, обдумавши те, що сталося, я сам нарешті все зрозумів. А якби я і розказав раніше, це не послабило би твого бажання і не полегшило би боротьби з ним. Навпаки! Ні, найкраще навчишся тоді, коли обпечеш руку. Після такого добре втямиш пораду не пхатися до вогню.

— Уже втямив, — сказав Піпін. — Хай навіть усі сім каменів покладуть переді мною, я очі заплющу, а руки — в кишені.

— Дуже добре! — посміхнувся Ґандалф. — На це я і сподівався.

— Але я хотів би знати… — почав був Піпін.

— Змилуйся! — вигукнув Ґандалф. — Якщо я маю відповідати на всі питання, щоби вдовольнити твою цікавість, то до кінця моїх днів я тільки цим і займатимуся. Що ще ти хочеш знати?

— Назви всіх зірок і всього живого, всю історію Середзем'я та Наднебесся, а ще — про Розлучні Моря, — засміявся Піпін. — Аякже! Хіба можна менше? Та мені не конче сьогодні. Щойно ж я задумався, що то була за чорна тінь. Я чув, як ти кричав: «Посланець Мордору!» Що то було? І чого йому було треба в Ізенґарді?

— То був Чорний Вершник на крилах, Назґул, — сказав Ґандалф. — Він міг забрати тебе до Темної Вежі.

— Але ж він не по мене прилетів, правда? — тремтячим голосом запитав Піпін. — Тобто він не знав, що я…

— Певно, що не знав, — мовив Ґандалф. — Від Барад-дура до Ортханка двісті чи й більше ліг пташиного польоту, і навіть Назґулові на це потрібно кілька годин. Але Саруман, звісно, зазирав у Камінь із дня орківської облави, і я переконаний, що його потаємних думок було прочитано більше, ніж він хотів. Посланця послали, щоби з'ясувати, чим займається Саруман. Думаю, після того, що трапилося сьогодні вночі, прилетить іще один посланець. І дуже швидко. Тож Саруман увесь потрапить у пастку, в яку вже просунув руку. У нього немає бранця, якого треба відіслати до Мордору. У нього немає Каменя, щоби відповісти на виклик. Саурон думатиме, що Саруман приховує бранця і навмисне не користується Каменем. Навіть якщо Саруман скаже правду посланцеві, це йому не допоможе. Бо хоч Ізенґард і зруйнований, проте Саруман в Ортханку — у безпеці. Хоче він того чи ні, а виглядатиме бунтівником. Але ж він відмовився піти з нами, щоб уникнути саме цього! Що він робитиме в такій ситуації, не маю уявлення. Поки він в Ортханку, то ще, гадаю, зможе чинити опір Дев'ятьом Вершникам. Принаймні може спробувати. Наприклад, затримати Назґула або вбити ту істоту, на якій той тепер літає. У такому разі нехай Роган пильнує своїх коней!

Але мені важко сказати, добре це для нас чи погано. Можливо, лють на Сарумана сплутає або перекреслить якісь плани Ворога. А може, він дізнається, що там був я і стояв на сходах Ортханка… з гобітами на хвості. Або що нащадок Еленділа живий і стояв поруч зі мною. Якщо роганські обладунки не обдурили Червослова, то він запам'ятав Араґорна та його титул. Оцього я і боюся. Тож ми летимо — та не від небезпеки, а до ще більшої загрози. Кожен крок Тінебора наближає тебе до Землі Тіні, Переґріне Туку!

Піпін не відповів, тільки щільніше загорнувся у плащ, мовби його пронизав раптовий холод. Під ними летіла сіра земля.

— Поглянь! — сказав Ґандалф. — Перед нами долини Західного Фолду. Тут дорога повертає на схід. Ота темна тінь — вхід до Гельмового Яру. Там лежать Аґларонд і Осяйні Печери. Не розпитуй про них. Звернися при нагоді до Ґімлі — й уперше в житті одержиш відповідь довшу, ніж треба. Бо сам ти печер не побачиш, принаймні не в цій подорожі. Невдовзі вони вже будуть позаду.

— А я думав, ти хотів зупинитися біля Гельмового Яру, — сказав Піпін. — Куди ж ми прямуємо?

— До Мінас-Тіріта, доки нас іще не затопило море війни.

— Ох! А це далеко?

— Ліги ліг, — відповів Ґандалф. — Утричі далі, ніж до Золотого Палацу короля Теодена, а туди понад сто миль на схід по прямій, як літають посланці Мордору. Тінеборові доведеться скакати довшою дорогою. Хто виявиться прудкішим?

До ранку — а це ще кілька годин — зупинятися не будемо. Та потім навіть Тінеборові треба буде відпочити в якійсь ущелині між горами — сподіваюся, в Едорасі. Ти ж спробуй заснути! З першим проблиском світанку побачиш золотий дах дому Еорла. А ще через два дні — пурпурову тінь під горою Міндоллуїн і білі стіни вежі Денетора.