Розділ «ДВІ ВЕЖІ»

XI. Палантир

Сонце вже сідало за пологий відріг на заході, коли Ґандалф із його товаришами і Теоден із вершниками вирушили з Ізен-ґарда. Ґандалф посадив у себе за спиною Мері, Араґорн — Піпіна. Два дружинники Теодена виїхали вперед і швидко зникли з очей. Усі інші не поспішали. Енти застигли біля воріт урочистим мовчазним строєм, попіднімавши догори довгі руки. Проїхали якийсь відрізок звивистої дороги, і Мері та Піпін озирнулися. Сонце все ще сяяло в небі, та довгі тіні залягли над Ізенґардом: сірі руїни пірнали в пітьму. Древлен тепер стояв осторонь, нагадуючи здалека стовбур старого дерева: гобіти пригадали їхню першу зустріч на сонячному карнизі ген на узліссі Фанґорну.

Під'їхали до стовпа з Білою Рукою. Стовп усе ще стояв, а витесана рука була скинута і роздроблена на друзки. Якраз посеред дороги лежав довгий палець, що білів у сутінках, а його червоний ніготь потемнів до чорного.

— Енти не забули жодної дрібниці, — зазначив Ґандалф.

Поїхали далі, а в долині тим часом вечоріло.

— Ми що, будемо їхати всю ніч, Ґандалфе? — спитав Мері через деякий час. — Не знаю, як тобі подобається дрібна потолоч, що мотиляється в тебе на хвості, але власне ця потолоч потомилась і хотіла б уже не мотилятись, а лягти спати.

— Ти чув усе чи тільки це? — спитав Ґандалф. — Не край собі серця! Подякуй, що Саруман лише це і сказав. Але він поклав на вас око. Якщо це заспокоїть твою зранену гордість, то знай, що зараз він думає про тебе з Піпіном більше, ніж про всіх нас. Хто ви; як і чому прийшли до Ізенґарда; що вам відомо; чи були в полоні, а якщо так — то як урятувалися, коли всі орки загинули, — ось такими загадками стурбований великий розум Сарумана. Його насмішка, Меріадоку, — це похвала, якщо його увага робить тобі честь.

— Дякую! — сказав Мері. — Та для мене більша честь — мотилятись у тебе на хвості, Ґандалфе. Так хоча би маю нагоду вдруге поставити запитання. Ми будемо їхати всю ніч?

Ґандалф розсміявся.

— Ну і невідчепний цей гобіт! Усім чарівникам треба мати при собі одного, а то й кількох гобітів — вони навчать не кидатися словами.

Прошу вибачення. Та насправді я подумав навіть про такі дрібниці. Ми спокійно проїдемо ще кілька годин аж до виходу з долини. Швидше рухатимемось уже завтра.

Спершу ми хотіли повертатися з Ізенґарда навпростець рівнинами до двору короля в Едорасі — кількаденна відстань. Але, обміркувавши все, вирішили змінити план. До Гельмового Яру ми послали гінців попередити, що завтра повертається король. Звідти гірськими стежками з великим загоном він піде до Гірського Скиту. Віднині не варто без нагальної потреби виходити на відкриту місцевість більш як двом-трьом чоловікам нараз, ані вдень, ані вночі.

— З тобою завжди так: або нічого, або відразу все! — пробурчав Мері. — Я ж питав лише про сьогоднішню ночівлю. Де і що таке Гельмів Яр, і що це все означає? Я нічого не знаю про цей край.

— А варто було би дещо дізнатися, якщо хочеш зрозуміти, що тут відбувається. Та не зараз і не від мене: маю обмізкувати надто багато невідкладних справ.

— Гаразд, то я візьмуся за Бурлаку — він не такий дратівливий. Тільки навіщо така таємничість? Я ж думав, ми виграли війну!

— Так, виграли, але тільки першу битву, і ця перемога ще побільшила небезпеку. Між Ізенґардом і Мордором є якийсь зв'язок, але який — я ще не збагнув. Як саме вони обмінювалися новинами, не знаю, але ж обмінювались! Око Барад-дура буде нетерпляче вдивлятись у Долину Чародія та в Роган. Чим менше воно побачить — тим краще.

Дорога повільно звивалася долиною. Кам'яне русло Ізену то наближалося, то віддалялося. З гір опустилася ніч. Увесь туман розвіяло прохолодним вітром. На сході розлилося бліде сріблисте сяйво вже округлого місяця. Гори праворуч поступово перетворилися на голі пагорби. Попереду відкрилася широка сіра рівнина.

Нарешті вони притримали коней і звернули з битого шляху на вкрите травою плоскогір'я. Проїхавши на захід близько милі, зупинились у долині, що відкривалася на півдні й упиралась у схил округлого Дол-Барану, останнього пагорба північного хребта, зеленого внизу і з вересовим вінцем угорі. На схилах видолинку з пахучої землі попід кущами торішньої папороті пробивалися молоді тугі пагони. Низьке узбіччя заросло густим колючим чагарником, і під ним загін став табором, десь за дві години до півночі. Вогнище розклали в западині між розчепіреним корінням глоду, високого, мов дерево, покрученого від старості, але цілком здорового. На кожній гілочці бубнявіли пуп'янки.

Призначили вартових — по два на зміну. Решта, повечерявши, загорнулась у плащі та ковдри і поснула. Гобіти вклались у куточку осторонь, підстеливши собі сухої папороті. Мері вже засинав, але Піпінові чомусь стало неспокійно. Він крутився і обертався, а папороть тріщала та шурхотіла.

— У чому річ? — спитав Мері. — Ти що, на мурашнику лежиш?